Маємо пам’ятати ім’я кожного закатованого Сталіним і його наступниками. Ім’я кожного українця, хто склав голову у роки Другої світової. Ім’я Героїв, що віддали своє життя за Батьківщину в російсько-українській війні. Будемо пам’ятати! А от чи примиримося коли-небудь з рашистами, чи пробачимо? Відповідь очевидна.

Фотодокументальна виставка «Слово, обірване у Биківні», розгорнута на подвір’ї київського Музею видатних діячів української культури (на знімку), — це не лише про біль і втрати покоління «Розстріляного відродження», а й про сьогодення. Про Бучу, Ірпінь, Гостомель, Херсон і Маріуполь. Про допити і тортури, зневагу до людського життя, жорстоку насильницьку культуру північних сусідів, про культ ненависті, виплеканий сталінським режимом і перетворений на шовіністичну релігію режимом путіна.

НКВС, наділивши себе абсолютним правом проводити з метою упокорення населення і зміни національної та соціальної структури суспільства масовий терор, а рашистська армія, заявивши про «денацифікацію», діяли і діють одними і тими самими методами. Цілеспрямована політика радянської, а тепер російської держави, спрямована на винищення українців, — це арешти, знущання, ґвалтування, розстріли.

Через всі ці жахіття сталінська людиноненависницька система змусила пройти українську поетесу і перекладачку, представницю славетного роду Старицьких-Лисенків Вероніку Черняхівську. Витончена красуня здобула блискучу освіту, а стежку до навчання, музики і мистецтва їй проклали дідусь, корифей українського театру, актор і драматург, автор драми «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та інсценізованих «За двома зайцями» Михайло Старицький, дядько Микола Лисенко, мати письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. У квітні 1917 року вона стане членом Української Центральної Ради, брала участь у заснуванні товариства «Український національний театр», була заступницею голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському, згодом працювала в Національній академії наук України.

Вероніка Черняхівська в дитинстві бачила і чула Миколу Лисенка, Лесю Українку, Михайла Грушевського, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка та інших видатних людей, які сформували її світогляд. Ученицею ІІ української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, створеної за розпорядженням генерального секретаря освіти УНР, де успішно вивчала латину, грецьку, німецьку, почала писати вірші. У 1920-му у київському часописі «Гроно» надрукували її перший поетичний твір — «17-й рік». Потім було навчання в Інституті зовнішніх відносин (згодом — Київський інститут народного господарства), робота перекладачкою у Всенародній бібліотеці, у добродійній організації Американська допомогова адміністрація (American Relief Administration), тривале відрядження до Німеччини, куди Вероніка поїхала разом з батьком, відомим громадським діячем, гістологом, професором Київського університету Олександром Черняхівським. Навчаючись та працюючи, Вероніка перекладала українською фахову літературу і твори світових класиків Джека Лондона, Еміля Золя, Чарльза Діккенса, Стендаля, Гі де Мопассана.

Знання іноземних мов, зокрема й англійської, поїздка за кордон не могли залишитися поза увагою НКВС. У 1929 році її заарештували за звинуваченням у причетності до справи СВУ, а у 1938-му — за сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві для Німеччини. Рідним повідомили, що доньку засудили на десять років таборів. 70-літній батько невдовзі з горя помер, а мати два наступні роки, діставши список жіночих концтаборів, відправляла туди посилки з ліками і продуктами. Коли одну з передач повернули з Томська, 71-річна жінка вирішила, що донька там, і поїхала в далекий край. Людмила Старицька-Черняхівська з листами-проханнями про порятунок доньки зверталася до Сталіна, Калініна, Хрущова, Молотова. Наркому внутрішніх справ СРСР Берії вона писала: «З огляду на те, що Вам підпорядковані усі місця ув’язнення, я благаю дати відповідні розпорядження щодо виявлення місця її перебування і переведення в Київ для перерозслідування справи. Відправною точкою для розшуку може бути м. Томськ, бо в червні 1939 р. ми одержали від начальника одного з тамтешніх таборів повідомлення, що донька моя, Черняхівська-Ганжа Вероніка Олександрівна, перебуває в ув’язненні у м. Томськ, а 6 листопада того ж року ми отримали сповіщення із психіатричної лікарні м. Томська, що донька відмовляється взяти посилку, надіслану їй за вищевказаною адресою. Отримавши сповіщення із психіатричної лікарні, я негайно виїхала до Томська, але в лікарні відповіли, що хвору вже виписали, а прокурор м. Томська, до якого я звернулася, сказав, що донька вибула з етапом в Наринські чи Марійські табори. У Марійських таборах її не було, а в Нарин у зв’язку із зимовим періодом я поїхати не змогла».

Згорьована мати не знала, що, як стверджував письменник і перекладач Борис Антоненко-Давидович, який теж був жертвою сталінського терору, у Лук’янівській в’язниці після допитів і тортур Вероніка Черняхівська збожеволіла. Її били і ґвалтували, а 21 вересня 1938 року особлива трійка Київського облуправління НКВС УРСР засудила поетку до вищої міри покарання. Наступного дня її розстріляли, а тіло разом з тілами інших невинних українців вивезли до Биківні і кинули в одну із сотень безіменних могил, виритих на спецділянці під Києвом.

Невідомо, де і могила Людмили Старицької-Черняхівської, — її разом із сестрою письменницею Оксаною Стешенко заарештували 20 липня 1941 року і товарняком відправили на заслання в Північний Казахстан. Дорогою донька Михайла Старицького померла, її тіло конвоїри викинули прямо з вагона.

Виставка «Слово, обірване у Биківні» розповідає також про обставини арешту і знищення Володимира Дурдуківського (друга родини Старицьких-Черняхівських), Володимира Ярошенка, Михайля Семенка, Майка Йогансена, Андрія Михайлюка, Миколи Борисова, Івана Маловічка, Мирослави Сопілки та інших літераторів, чиї твори є культурним надбанням України. А знищили їх, як і Миколу Зерова та Леся Курбаса у Сандармосі, вбивці з двохкласною освітою.

«Маленький штрих щодо «грамотності» совєтських чекістів. Зараз у нас у роботі справа слюсаря Дмитра Богдановича, розстріляного у Києві 13.11.1937 року. В анкеті арештованого місце роботи співробітники НКВС записали як завод «Цепь и Галя». Кияни, мабуть, здогадалися, про який завод йшлося. Для некиян — це невеликий завод «Цепі Галля», що колись розташовувався на розі вулиць Вишгородської та Мостицької. Під час Другої світової підприємство евакуювали до Тюмені, а після війни у Києві він був перейменований на Завод пресів і штампів.

Таке собі краєзнавство на основі розсекречених матеріалів НКВС... Про долю людини з цього заводу розповімо окремо», — зазначає Тетяна Шептицька, заступниця директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», який виступив організатором виставки.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.