Удаваний патріотизм люду, який після мітингу 9 травня скидає в урну «дідів на паличках», бо поспішає підняти «100 грамів наркомовських», численні міфи довкола Другої світової — про героїзм тих, хто насправді не нюхав пороху або ж ішов у бій, відчуваючи спиною дихання «заградотрядов»; міфи про те, що «ніхто не забутий, ніщо не забуто», а росія сама, без України й антигітлерівської коаліції, перемогла нацизм, а значить, і «может павтаріть» у Києві чи у Варшаві, породили просякнуту пропагандою практику, що отримала назву «побєдобєсіє».

Сповідникам квазірелігійного культу «побєдітелєй» з його бравурними піснями і «всеобщім лікованієм» насправді байдуже — їх не шокує, що під час війни загинули від 50 до 80 мільйонів людей, українців — понад 8: майже 3 мільйони воїнів і 5 мільйонів цивільних.

Не болять їм долі мільйонів скалічених, невідомих, усупереч гаслу на транспарантах, забутих.

Вони не хочуть знати правду і щиро вшановувати всіх жертв нацистського рейху і сталінського режиму — в’язнів концтаборів, остарбайтерів, дітей.

Вони піднімають на п’єдестал Сталіна, який разом із Гітлером розв’язав Другу світову, кидав у бій мільйони неозброєних і ненавчених і просувався вперед по їхніх трупах, а після війни провів зачистку міст від покалічених фронтовиків, насильно відправляючи їх у віддалені спецінтернати. Бо ж «інваліди своїм виглядом паплюжать радянську дійсність...»

За інформацією Наркомату соціального забезпечення УРСР, станом на 1 січня 1946 року з фронтів і госпіталів повернулися понад 400 тисяч інвалідів: 1-ї групи — 7399 осіб, 2-ї — 167110 і 3-ї — 226532.

Їх поділили на дві групи — ті, що проживали в місті, отримували від держави 300 карбованців, а в селі — 250. І це тоді, коли чоботи на базарі коштували 3000.

У 1948-му сільським інвалідам взагалі перестали виплачувати пенсії. Учасникам війни, що перемогли нацизм, доводилося жебракувати. І вони ніяк не вписувалися в загальнодержавну кампанію з формування образу «щасливого народу-переможця».

«Свято Дня Перемоги в Радянському Союзі було встановлено 8 травня 1945 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР оголошено 9 травня днем всенародного торжества та вихідним. У 1945-му в цей день ніяких особливих урочистих заходів не відбулося. Парад Перемоги за наказом сталіна провели в москві лише 24 червня. Жодних святкових парадів чи ходи ветеранів на красній площі не було й у наступні роки. У 1947-му статус цього дня взагалі змінили.

Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 грудня 1947 року, День Перемоги став робочим днем, але залишився одним із державних свят. Поміж іншим, у тому-таки 1947 році радянська влада ухвалила рішення про скасування будь-яких виплат і пільг для ветеранів, які були удостоєні державних нагород.

Від 1948-го до 1965 року 9 травня не було вихідним днем в СРСР, проте певні святкування відбувались, — зазначають в Українському інституті національної пам’яті. — Вихідним День Перемоги знову став у 1965 році. Тоді ж провели і ювілейний Парад Перемоги до 20-ї річниці. Це був другий парад після закінчення війни». Звісно, тих, хто заплатив за перемогу здоров’ям, на парад не запросили.

Ще у 1946 році у всіх великих містах країни наряди міліції та органів держбезпеки асоціальних героїв війни (тих, хто був без ніг чи рук, називали «самоварами») затримували, вантажили в ешелони й відправляли на Соловки. Історики стверджують, що це було розпорядження сталіна, а наказ про зачистку віддав «маршал побєди» жуков.

Друга велика акція зі «звільнення міст» відбулася у 50-х. У лютому 1954 року міністр МВС Круглов надсилає Хрущову і Маленкову документ № 06778, в якому повідомляє: «Незважаючи на всі вжиті заходи, у великих містах та промислових центрах країни все ще продовжує існувати таке неприпустиме явище, як жебрацтво».

Він додає: «Серед затриманих жебраків інваліди війни та праці становлять 70 %, професійні жебраки — 10 %». А боротися з таким ганебним явищем складно, бо більшість нещасних «відмовляються від направлення їх у будинки інвалідів, самовільно залишають їх і знову жебракують».

У листі міністр пропонує «перетворити будинки інвалідів у будинки закритого типу з особливим режимом». Один із таких притулків тюремного типу облаштували на території напівзруйнованого більшовиками монастиря на острові Валаам у Ладозькому озері.

Утім, Валаам — лише один із десятків місць заслання інвалідів війни (були такі у Святошинському районі Києва, під Харковом, у Бахчисараї, в Барнаулі, Омську, на Сахаліні, у Вірменії).

Став Валаам найвідомішим завдяки художнику Геннадію Доброву. У 1974 році він приїхав на острів, про інтернат-тюрму на якому на материку, попри суворі заборони КДБ, ходили різні чутки. Добров влаштувався в будинок інвалідів санітаром і почав малювати портрети безруких, безногих, сліпих, глухих, обвішаних бойовими медалями і орденами, але нікому не потрібних.

У Нікольському скиті монастиря розміщувалося закрите відділення — для «психічних». Серед лежачих пацієнтів художник запримітив чоловіка без рук, без ніг, який втратив пам’ять і мову. В медичній картці і в особовій справі про цього фронтовика — нічого. Добров описував, що коли він зайшов до кімнати, де той лежав, то побачив, що «це молодий наче солдат... молодий солдат, ну, як ось бувають новобранці, а потім дивлюся — ні, не такий уже молодий... у нього обличчя застигло у тому стані, коли його контузило. І з того часу воно старіє... Дивиться на мене, нічого сказати не може». Художник дістав олівці і швидко змалював те обличчя з чистими ясними очима. Директор інтернату, дізнавшись, що санітар малює портрети покалічених, які доживали в жахливих умовах і без належного догляду, вигнав його з острова.

Багато років портрети фронтовиків, як і вся правда по інтернат, де в перші роки його існування не було світла й опалення, де пацієнтів купали зі шлангів холодною водою, посадивши на шматок брезенту, а щури розміром з котів, забирали у нещасних хліб, були під забороною. Їх не публікували, не виставляли, про страшну історію інвалідів, яких замість прогулянки вивішували у кошиках на деревах (інколи по двоє в одному кошику), а на ніч, бувало, забували забрати, не писали. І тільки у 1994 році серію робіт «Автографи війни» представили на виставці.

В експозиції був і портрет того невідомого солдата, що не міг говорити, а тільки дивився ясними очима на Доброва. «Журналісти та військові письменники, зокрема Добровольський, Смислов та інші, стверджують, що то був саме льотчик Григорій Волошин, — розповідає старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні Світлана Демченко.— Він родом із села Дмитрівка на Полтавщині.

З червня 1941 року Григорій у Червоній армії. У листопаді 1944-го, після закінчення Чугуївської військової школи пілотів, молодший лейтенант, льотчик 813-го винищувального авіаційного полку 215-ї винищувальної авіаційної дивізії 8-го винищувального авіаційного корпусу 4-ї повітряної армії 2-го Білоруського фронту.

Під час Східно-Прусської наступальної операції у січні 1945-го здійснив три успішні бойові вильоти. 16 січня 1945 року у складі 8 літаків Ла-5 вилетів на бойове завдання з метою прикриття наземних військ. У повітряному бою таранив Фокке-Вульф-190 і сам загинув. Посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни 1ступеня. У сповіщенні про загибель льотчика-винищувача значиться: «Тіло не знайдено». Хоча тіло не було знайдено, прізвище льотчика у той само день внесли у список безповоротних втрат. Проте існують припущення і журналістські розслідування, що Григорій Волошин не загинув».

Покаліченого, обпаленого і контуженого льотчика у той же день знайшли піхотинці у болоті. Лікарі-хірурги зробили диво. Правда, розірвані на клаптики ноги і руки довелося ампутувати. Волошин втратив пам’ять, а документи згоріли. Ніхто не знав, як звуть льотчика, а сам він нічого не міг сказати. Так почалася його епопея блукань по госпіталях і будинках інвалідів.

У Валаамський монастир його привезли у 1949 році. У колишньому храмі Нікольського скита він пролежав понад 15 років серед таких,  як сам. А потім «переселився» на кладовище, де героїв, що винесли на своїх плечах увесь тягар страшної війни, ховали під табличками з номерами. Як нерідко сьогодні «побєдобєси» — своїх бойовиків.

Ілюстрацію надано Національним музеєм історії України у Другій світовій війні.