Сергій Кохан (на знімку), виконувач обов’язків старости, розповідає, що жорстокі бої біля села були десь з 25 травня. «А вже 1 червня зайшли свинособаки, не знаю як інакше їх назвати. У селі проживало 1450 осіб, 1400 тоді виїхали. За час окупації загинуло дев’ять осіб. Нині люди повертаються», — каже Сергій Михайлович.

Село визволили 14 вересня. 90 відсотків будинків пошкоджено, зруйновано майже 40 відсотків. Було чотири прильоти в школу. Зруйновано спортзал, учительську. Але школу можна відновити, жодні несучі конструкції не порушені.

У селі Студенок Ізюмського району Харківської області електротехніки «Харківобленерго» ремонтують лінію електропередач.

«Біля села проходить високовольтна лінія електропередач, майже 300 стовпів. Там працюють дві бригади піротехніків, розміновують. Багато місць у селі й околицях заміновано.

Приїжджають піротехніки підривають ракети і протитанкові міни просто у лісах, на польових дорогах. Орки в дубовій лісосмузі облаштували склади ракет для «Градів» і «Ураганів». У мене були місцеві друзі, які виходили на гору і могли додзвонитися, дали координати. Ми передали їх нашій артилерії і ті склади влучно накрили. Але залишки валяються досі. Нещодавно в лісі ми знайшли російський схрон. Вивезли дві вантажівки боєприпасів».

Залишки ворожих ракет у дубовій лісосмузі.

«Нам кажуть, що розмінування полів триватиме до п’яти років. Тобто фермери на полях працювати не зможуть. Ми або хрест на землях ставимо, або самі беремо міношукачі і йдемо розміновувати. Верховна Рада не може прийняти закон про те, щоб могли розміновувати іноземні компанії. Тобто люди готові приїхати нам допомагати, а потім з’ясовується, що вони можуть тільки виявляти. А коли вони виявили, то за законом подальшу роботу мають право проводити тільки наші піротехніки, тому що в тих компаній немає ліцензії. І це абсурд — люди хочуть допомогти, але держава забороняє», — зазначає староста.

Сергій Кохан продовжує: «Моє фермерське господарство — в сусідньому селі Яремівці. Поки що не працюю. Багато техніки спаленої і розграбованої. В орків була ремонтна база у мене на бригаді, я коригував вогонь нашої артилерії, щоб вони вдарили по бригаді. Вигнали їх звідси. Вони злякалися і після того більше тут не ремонтувалися.

— Це ваша бригада? Викликали вогонь на себе?

— А як не викликати? Якщо сам не можеш узяти зброю до рук і воювати, то треба допомагати, чим можеш. У мене навіть думки не було, щоб щось зберегти. Я розумів одне — якщо не визволять, то в мене не буде ні землі, нічого взагалі. Я повернувся 20 вересня. До вторгнення в мене склади були забиті добривами, насінням. Обприскувач стояв з комп’ютерами, сівалка нова.

Маю в користуванні 350 гектарів землі, це не так багато для нашої місцевості. Основні культури — пшениця та соняшник. А для сівозміни ми вирощували горох, кукурудзу, просо сіяли.

Певний час садили картоплю, капусту, цибулю, моркву. Усього потроху.

— Сергію Михайловичу, у вас знищено техніку, збіжжя. Чи держава може якось компенсувати ваші втрати?

— Наскільки ми розуміємо, держава це зможе зробити тільки з репарацій. Нині кошти більше потрібні армії, пенсіонерам, учителям, лікарям. Ми всі чекаємо на Перемогу. Дай Бог здоров’я, сил, наснаги нашим військовикам. У нас із села теж 16 чоловіків воюють. У мене є друзі, які були тут дачниками і нині у розвідці служать, ми з ними контакти підтримуємо, допомагаємо.

У сусіднє зі Студенком село Яремівку орки зайшли 27 березня. Тут залишилось 125 мешканців. Людей не випускали, бо це був їхній живий щит.

Селяни виходили до нас на зв’язок і в травні казали, що їм нічого їсти.

У мене були вівці і п’ятеро свиней. Овець загарбники місцевим не дали, всіх одразу постріляли. Телефоную своїм, кажу: хлопці, ріжте свиней, роздавайте людям. Аби оркам нічого не дісталося.

Але, крім мін, є й інші проблеми. До війни, у 2021-2022 роках, існувала приваблива державна кредитна програма «5-7-9» .

Тобто давались кредити під 5-7-9 відсотків залежно від того, хто під яку програму потрапляє. І можна було купити техніку під державну гарантію.

Ми брали нові сівалки, оновлювали свою технічну базу для того, щоб розвиватися. Почалася війна, ми не змогли евакуювати ні техніку, тому що мости були зруйновані, ні збіжжя вивезти, тому що ніхто не знав, куди і як його везти.

Спочатку були кредитні канікули. Але з 1 вересня нам почали телефонувати менеджери банку і казати: «Повертайте кредит», «У вас заборгованість». Я кажу: «У мене немає коштів». У мене 200 тисяч на рахунку було, з яких ми перерахували на військовий збір, на армію. Арештували мій рахунок. А потім примушували підписати реструктуризацію. Але, кажу, а які гарантії, що визволять нашу територію і ми почнемо працювати.

— Це ваші проблеми, можете витягнути зі своєї кишені, але платіть.

Кажу, нема в мене кишені, нема ні будинку, нічого нема — все в окупації. Кажуть, ви ж гарантували погашення кредиту. Так, я гарантував, але це ж було в мирний час. А нині війна, вибачте. Хоча вона й не названа війною, а воєнним станом.

Я не підписав реструктуризацію. Тому що я розумію — я не зможу віддати гроші. Нічим. Знав, що в мене бригада згоріла, що частину збіжжя вивезли, а частину знищено, що дах і склад побиті. Мені віддавати нічим. Кажу, забирайте сівалку — ні, ви повинні гроші віддати. Так я і не підписав реструктуризацію.
Написав листа в міністерство, яке мені дало відповідь: ми не маємо права втручатися в банківську діяльність. Для це мене як анекдот. І банк такий, що ти не можеш вийти на керівника.

Автомат відповідає: набирайте один, набирайте два, набирайте три... І поговорити ні з ким не можеш. Оце проблема держави, я вважаю. Тому що за такого ставлення жодного розвитку бізнесу в державі не буде.

Фото автора.