Московський журнал «Наш современник» був завжди ворожим до України і всієї неросії — ще коли він надходив у нашу обласну бібліотеку імені Короленка, я читав його, щоб відстежувати здвиги російського нацизму з перших вуст. Адже цей журнал, редагований Станіславом Куняєвим, навіть серед інших московських видань усі роки вирізнявся густим смородом ненависті та брехні, рядженої у публіцистичність. Навіть редактор журналу «Москва», який теж не блискотів лібералізмом, Лєонід Бородін важко сприймав куняєвих, кажучи, що ті в його рідному Сибіру бачили тільки жирну рибу в річках, але відмовлялися бачити сталінсько-брежнєвські табори...
Тепер же на сайт журналу «Наш современник» я заходжу, як українська ДРГ на Брянщину...
Що ж там кажуть мої розвіддані?
Журнал російських нацистів сумує за старшим лейтенантом, героєм з позивним «Камчатка», який відзначився в боях на Херсонщині і загинув біля села Потьомкіного. Його й поховали на Камчатці, а в автора розповіді не виникло жодного запитання — а чого він поперся на Херсонщину, які такі російські землі він там захищав? Проте таке запитання й не могло виникнути — адже ще Гоголь, наш Гоголь, показав, як типовий російський подлєц Чічіков, скуповуючи мертві душі, мріє осісти на Херсонщині, на теплих землях... Чомусь не на Пензенщині та не на Вологодщині... Хто там каже, що література не виховує? Ба, більше — вона закладає у підсвідомість росіян імперську жагу пертися на чуже і красти його, перед тим помивши чоботи в Індійському океані (як мріяв Жириновський) чи, на крайняк, у Босфорі (як закликав Достоєвський)... А чоботи у них завжди брудні, бо ж «пол-Европы прошагали, проползли». Повзли б і далі...
Старий нацист Алєксандр Проханов пише про «донбаський період російської історії» — і в нього цар Микола II усе програв, бо не пам’ятав війну, а ось його улюблений сталін — пам’ятав, тому, мовляв, Другу світову виграв. Звісно, Проханов навіть на смертному одрі не зізнається, що срср сталіна третину Другої світової був союзником Третього Рейху і що без американської допомоги сидів би його улюблений диктатор десь за Уралом у кращому разі.... Полаявши Фрідмана з натяками на єврейську змову проти росії, Проханов вимушено все ж визнає: «Государство в опасности. Слышно, как потрескивают его шпангоуты и балки, как чудовищные льды наваливаются на его борта». І при цьому цинічно пише, що мрія росіян — жити в світі без насилля, в гармонії з природою і космосом. Певно, 14-річний хлопчик у Лизунівці під Новгородом-Сіверським чи 72-літня бабуся в Іванівці біля Семенівки, щойно вбиті російськими керованими авіабомбами, саме і заважали отакій гармонії «руского міра»...
А знаєте, як закінчує свій оскальний опус старий нацист? О, це знаково: «Русская культура сегодня нуждается в танке — духовном и земном». Звісно, «духовний танк» — просто нездалий образ письменника-мілітарі, а ось земні російські танки українці палять знатно — вже понад три тисячі цих «охоронців русской культури» спалили....
Цікавий епізод, що характеризує російську ментальність, розповідає син редактора журналу і сам літератор Сєргєй Куняєв. Коли Вадим Кожинов (це один із стовпів російського шовінізму) проводив вечір Тютчева, то прочитав його вірш, у якому автор бачив Константинополь... столицею росії, адже кордони росії, на думку Тютчева, «от Нила до Невы, от Эльбы до Китая, от Волги по Ефрат, от Ганга до Дуная...». Так ось, коли пролунала ця маячня, у залі заревів головний маршал бронетанкових військ, герой радянського союзу Павєл Ротмістров: «Просрали Константинополь!». Виявляється, він у кінці 1944 року наполягав на тому, щоб від південних кордонів окупованої Болгарії наступати на Туреччину. Як і Жуков хотів наступати з Берліна на Париж... Але сталін розумів, що США та Великобританія такого нахабства йому не дозволять. Проте, здавалось би, дикі плани Достоєвського, виявляється, живі й тепер. Ось тільки руки загарбників стали короткуваті, хоча і вчепились мертвою хваткою в Крим, Донбас, Приазов’я, Абхазію, Придністров’я...
Є в журналі також проза й поезія. Яка її вартість художня? Як каже один із авторів, «догорают на братской войне спички... спичечные коробки». Настрій, одначе...
...Письменники, як люди духовних сутностей, часто вловлюють візію майбутнього, виражаючи її образами, що не завжди прочитуються сучасниками, та настроєм. Так ось, судячи із журналу «Наш современник», російські поети і прозаїки бачать похмуре майбутнє своєї росії. І тут вони не помиляються.
