Хоча за фахом чоловік —військовий, служити не може за станом здоров’я. А похитнулося воно після перенесених у 2014-му знущань, яких довелося зазнати у полоні в бойовиків стрєлкова-гіркіна. Майже 70 днів, проведених в казематах разом з іншими патріотами, значно підірвали його здоров’я, але аж ніяк не гідність і прагнення до свободи. Саме там чоловік і зрозумів важливість просвітницької роботи, значення історії та мови в становленні суверенітету нашої держави.

Багато що розпочинається із… книгозбірні

Тож коли в поле зору Ярослава потрапила велична споруда дитячої філії Новоукраїнської центральної бібліотеки, оминути її, не завітавши до цього культурного центру, він просто не зміг.

— Спочатку бібліотека мені сподобалась як споруда, а вже потім захопила й сама атмосфера книгозбірні, — поділився враженнями Ярослав.

Будучи людиною з активною громадянською та культурною позицією, яка цікавиться історією України та рідного краю, він зі свого боку виявив бажання зробити місту подарунок — передав до бібліотеки книги історичного змісту та філологічного спрямування.

— Після відвідин бібліотеки Ярослав Богданович зателефонував своїй дуже добрій знайомій, письменниці, філологині, просвітянці, заслуженій вчительці України, членкині Національної спілки письменників України і Національної спілки краєзнавців України Оксані Тебешевській, — повідала нам бібліотекар Світлана Токар. — Оксана Степанівна відгукнулася на пропозицію Ярослава та передала в подарунок бібліотеці, крім своїх безцінних творчих доробок, твори інших істориків та краєзнавців, теж дуже цікаві та актуальні. Ми вдячні нашим меценатам за щедрий дарунок. Адже вся література є справжнім скарбом для користувачів нашої бібліотеки та допоможе забезпеченню освітнього процесу, відродженню культури і духовному зростанню. Книги письменниці з Прикарпаття, які передав Ярослав Маланчук із Донеччини для бібліотеки з Кіровоградщини — це надзвичайно символічно! Україну єднають мова, культура і книга!

Шляхи Господні…

Постать 55-річного Ярослава Маланчука дуже цікава, як і сама його доля, що за волею обставин зробила з нього «східняка», народженого на заході України. От і не кажіть після цього, що в долі не буває почуття гумору. До того, як чоловік, проживши на Донеччині понад 20 років, примудрився бути членом політичної партії Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Хоча, за великим рахунком, зважаючи на проукраїнські погляди Ярослава, членство у «Свободі» стало закономірним.

Саме в цій партії він побачив той рух, який намагався протистояти натиску «російської окупації нашої історії і культури». За це йому і довелось заплатити в далекому 2014-му. Після більш як двохмісячного перебування у полоні в бойовиків його визволили воїни Збройних Сил України. Мабуть, саме тоді вкотре і почалася історія останньої визвольної боротьби, шлях до якої проліг через століття…

Народжений в срср

«Ми всі родом звідти, з радянських часів… — сказав Ярослав, пригадуючи період свого дитинства. — Свого часу я теж був піонером, активістом, тому що дуже любив громадську роботу. Що-що, а пропаганда робила свою справу. Ми всі були інформаційними жертвами.

І лише з роками, почавши вивчати історію, читати тих «інакомислячих», кому довелося виїхати за кордон через політичні переслідування, я зрозумів, що все зовсім не так, як намагалися «прищепити» нам багато років».

Народився Ярослав в селі Сарни Яворівського району Львівської області, отримав вищу освіту, був кадровим військовим, служив у Прибалтиці. У 1990-х повернувся в Україну.

Понад 20 останніх років Ярослав Богданович проживав в місті Костянтинівка Донецької області, працював головою правління ОСБ та й узагалі активно займався громадською діяльністю, був членом міської громадської ради, заступником голови обласного відділення Всеукраїнського політичного об’єднання «Свобода», парафіянином Греко-католицької церкви, вважаючи її найдавнішою релігійною конфесією в Україні.

«Моє пізнання історії почалося з 1990-х — з розділених церков: греко-католиків і православної церкви Київського патріархату, — сказав Ярослав. — До кінця 1990-х усі ці люди подружилися, але ще на початку 1990-х вони були практично кровними ворогами — сестра з сестрою не розмовляли й дітям не дозволяли гратися разом. З цього я почав реально пізнавати історію, багато читати. Мені в дитинстві про це не розповідали, хоча я і ріс у Західній Україні.

Якщо батьки хотіли, щоб дитину не ущемляли в колективі, то про історію України їй просто не розповідали. Один випадок у мене був, коли я ненавмисно побілив будинок за допомогою вохри, яка дає жовтий колір, і синьки. Мама в обід прибігла з роботи й сказала, що парторг їй уже зробив зауваження: «Катерино, біжи, перебілюй хату, бо до Сибіру поїдеш». А я тоді, в дитинстві, ще й не розумів, з чим ці кольори асоціюються…»

Членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Ярослав Маланчук став незадовго до початку АТО. Адже саме тоді відчув, що щось в країні назріває. І назріває не в кращий бік.

«Свободівець» у полоні бойовиків

До лап так званих «ополченців» він потрапив саме за свою приналежність до «Свободи» та любов до України. Пригадуючи перебування в полоні, Ярослав зауважив, що, незважаючи на всі перенесені знущання, йому порівняно з іншими й так «діставалося» менше. Особливо вигадливі у своїй жорстокості нелюди були до 19-річного юнака, в якого знайшли значок «Правого сектору».

«Мене допитували якось лояльніше, якщо можна так сказати, — пригадав Ярослав. — Звісно, руки сигаретами палили, проколювали ноги шилом, але в деяких полонених було й гірше. Питання в основному стосувалися місця проживання моїх однопартійців, а також моєї нібито участі й організації воєнізованого угруповання у боротьбі з сепаратизмом. Один раз мене викликали на допит, розпитували про родичів і порадили говорити «правильну правду». Що таке ця «правильна правда», не знаю досі. Я служив у повітрянодесантних військах, тому завжди розумів: що менше знаєш, то менше в разі чого битимуть.

Тому я ніколи не цікавився життям людей — де вони живуть, як, з ким. І телефони я намагався записувати так, щоб розумів лише я. Головне правило: не цікався людьми — цікався їхніми справами. І це мені допомогло в тій ситуації. Якби я знав багато інформації, можливо, щось і сказав би. В таких ситуаціях на допитах треба щось розповідати. Тому я прагнув говорити багато, але нічого по суті, змінював напрямок розмови в інше русло. А ще нас намагалися схилити на «свою» сторону. Крім фізичного, був і психологічний та моральний тиск. Нам регулярно давали читати свою газету «Новороссия».

Сьогодні ми дивуємося тому, що прихильники «русского міра» вірять у всіляку нісенітницю. Але це сталося не за один чи два роки. Це — «навіювання століть», яке останніми роками переросло в якесь зомбування. Ще в 2014-му вони вірили в те, що українські військові  на визволених територіях виривають у жителів серця і дивляться, скільки вони ще б’ються, що українська армія всіх своїх тяжкопоранених відправляє на органи. Тоді, в 2014-му, багато хто думав, що буде, як у Криму: «3—5 днів, прийдуть росіяни, і Донбас буде врятований. Адже, на їхню думку, Донбас потрібно було рятувати від бандерівців. Те ж саме сталося і під час повномасштабного вторгнення 24 лютого цього року. На мою думку, воно було неминуче, як і неминуча їхня поразка. Але до цього потрібно було готуватися».

Прикро, що для того, щоб українці зрозуміли, наскільки нам важливі наші гідність і свобода, на них потрібно було зазіхнути. Історія і Бог весь час нагадують нам: хто ми є на цій землі. І ці уроки, випробування, які посилає нам Всевишній, маємо добре засвоїти, щоб вже ніколи не робити помилок у майбутньому. Саме для цього до нас приходять й такі люди, як Ярослав Маланчук.

Фото надано автором.