Народний художник України Віра Баринова-Кулеба.

На десяти бієнале в столиці, Львові, довоєнних Донецьку і Маріуполі, куди митець приїжджав з виставкою, демонструвалося 2189 творів — здебільшого картини, а також плакати та скульптурні композиції.

Проект, якому вже 20 років, став своєрідним літописом історії України від найдавніших часів до новітньої російсько-української війни. Лише в доробку Олександра Мельника є цикли, присвячені добі княжої Київської держави, Козаччини, Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Окремий блок робіт — війна за незалежність України. Ще пахне фарбою нова робота митця «Перемога. Ніка». «Роздуми про нашу Перемогу. Ми в ній не сумніваємося, і роздуми про її ціну, — каже Олександр Мельник. — Бо як Перемоги не буде, ціну заплатимо ще більшу.

Страшну ціну ми заплатили за поразку у визвольних змаганнях 1917-1921 років. Репресії, знищення інтелігенції, потім Голодомор, 37-й рік і винищення цвіту нації, повне закабалення, використання українців як гарматного м’яса у Другій світовій. Хлопців беззбройних жукови кидали в бій. Скільки загинуло! Скільки геніїв втратила Україна! Потім повна русифікація. Аби тоді була перемога, ми зараз були б зовсім іншою, сильною країною».

Масштабне полотно в майстерні художника тісниться поряд з історичними картинами «Діяння Андрія Боголюбського на Русі», «Мені тринадцятий минало» й багатьма іншими, написаними роки тому. Після виставок твори, яким уже не вистачає місця у невеликій кімнатці, повертаються «додому» — у музеїв давно не вистачає коштів на придбання нових експонатів.

Припадають пилюкою справжні шедеври в майстернях усіх художників, які відроджують в Україні історичний жанр. Відсутність державної підтримки таких митців примушує декого змінювати тематику і писати те, що можна швидко продати на вернісажах або ж на замовлення тих, хто хоче прикрасити свої домівки «красивим». Тож нація, яка бореться за існування, втрачає мистецькі орієнтири, твори, які мали б послужити у справі національно-патріотичного, просто історичного виховання, якого нам дуже бракує.

«У давно сформованих державах їхня історія широко відображена в мистецтві, зокрема й в образотворчому, починаючи від міфів і легенд, значущих подій, у грандіозних батальних полотнах і в галереях портретів королів, національних героїв, духовних провідників народу, — зазначає Олександр Мельник. — У нас же відсутність державності, заборона колонізаторами всього українського (згадаймо десятки російських указів про заборону української мови, книги, пісні, навіть архітектури) спричинили те, що історичний жанр представлений лише поодинокими творами як в літературі, театрі, опері, так і в живописі. Бо загарбнику потрібно було утвердити, що народу нашого, а тому й історії його, як і мови, «не было, нет и быть не может». Ба більше, давню нашу історію — справи князів, подвиги богатирів, діяння святих... колонізатор привласнював, зокрема й засобами мистецтва. Наших же героїв, тих, хто повставав проти його гніту, зображував як страшних ворогів власного народу».

З набуттям Україною незалежності нарешті з’явилася можливість правдиво розповісти за допомогою пензля про минувшину. Стимулом до творення мистецтва історичного жанру і стала бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», яка проводиться з 2004 року.

«Відбулася вже десята виставка. Сумарно було експоновано понад дві тисячі творів, що висвітлювали всю історію України. Тобто навіть якщо відібрати з кожної виставки лише найкраще, вже можна було б створити унікальний музей, надзвичайно важливий для формування національної самосвідомості, гордості за свою країну з глибокою, великою, героїчною історією, — зазначає куратор проекту. — Про це і мріялося, коли організовувалася перша виставка. Ось що писав тоді народний депутат Ігор Осташ, який гаряче підтримав ідею проекту, у вступному слові до каталогу: «Цією виставкою мистецтва історичного жанру, що відбувається вперше в Україні, ми хочемо заявити про те, що нашій державі потрібен музей історичного мистецтва України, де були б зібрані твори живопису, скульптури, графіки, кераміки, гобелену... Ми маємо зробити все можливе, щоб ця виставка не стала останньою такою, а твори з неї і наступних якраз і становили основу експозиції задуманого музею. Ця ж виставка засвідчує, що в нас є художники, здатні творити великі історичні полотна, і задуманий музей, та ще й збудований за оригінальним проектом, став би перлиною столиці України. Такий музей мав би стати храмом нашої великої історії, де кожен український школяр зможе осягнути велич і трагічність нашого історичного шляху».

За словами Олександра Мельника, значення проекту добре розумів Президент Віктор Ющенко, тож надав йому суттєву підтримку. Насамперед закупівлею творів для відроджуваного Батурина й музеїв країни. «Та зі зміною влади припинились будь-які державні закупівлі з виставок для музеїв. Працювати ж на те, щоб лише раз виставити твір, а потім повернути назавжди в майстерню для складування, — охочих мало. Боюсь, що бієнале 2022-го, яку присвячено 300-річчю від дня народження Григорія Сковороди, була останньою. Не можуть декілька ентузіастів на волонтерських засадах далі тягнути справу державної ваги без будь-якої державної підтримки, — каже митець. — Раніше заможні люди збирали чудові мистецькі колекції, створювали музеї, передавали їх у користування народу, заслуживши тим добру славу на віки. Сучасні ж мільйонери будують собі грандіозні палаци, заслуговуючи собі в народу, м’яко кажучи, погану славу. А може хтось із них, беручи приклад з Терещенків, Ханенків, Третьякових... усе-таки захоче увічнити своє ім’я, прославити свій рід, створивши унікальний музей української історичної картини?».

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.