Випуск 4-го класу 39-ї початкової кримськотатарської школи міста Симферополь 31 травня 1936 року. У другому ряду ліворуч Нуріє Еннанова – вчителька.

Серед них був й 11-річний хлопчик, у майбутньому український журналіст і письменник Дилявер Еннанов.

Пізно ввечері, 17 травня 1944-го у двері сім'ї Еннанових у Сімферополі гучно постукали. Мама Дилявера, сонна, пішла відчиняти. У приміщення буквально увірвались троє військових: один офіцер та двоє рядових. Офіцер швидко прочитав постанову, зміст якої важко було зрозуміти й усвідомити: «Всіх татар виселити з території Криму». І сказав: «Даю вам 10 хвилин на збори».

Біда не ходить сама...

Мій батько дуже злякався і завмер у своєму ліжку. Його мама, що майже кричала від хвилювання, спробувала обуритися: «І заради цього ми так чекали визволителів два з половиною роки?».

Питання так і повисло в повітрі...

А за кілька днів до цього вони отримали звістку, що 6 травня при штурмі Сапун-гори під Севастополем загинув старший брат батька, 19-річний Зубієр Еннанов. Трагічну звістку приніс у дім його однополчанин, поранений у ногу білорус Льоня Пінчук.

Не встигли оговтатись від однієї біди, як прийшла друга.

Дилявер Еннанов у дитинстві мріяв стати військовим льотчиком.

Що можна було зібрати за 10 хвилин? Мама ридала, одягаючи пальто, одягався і її син. Із собою взяли: матрас, дві подушки, каструлю, відро, миски та документи. Більше і нікуди було, і ніколи. Їх одразу провели у двір, де під дощем уже мокли сусіди. Так і просиділи до ранку. Заходити назад у квартири їм не дозволили, там порядкували енкаведисти.

Люди були дуже здивовані і схвильовані. «Що відбувається, за що нас висилають?» – питали вони одне одного. І з жахом розуміли, чому в місто вже з вечора прибуло так багато військових у вантажівках.

...Сиділи у дворах жінки з дітьми та люди старшого віку, а в цей час їхні сини й чоловіки на різних фронтах захищали свою державу.
Через роки депортовані дізнаються, що їхня висилка проводилася за наказом «батька всіх часів і народів» Йосипа Сталіна. Тоді вони ще не знали, що слідують за калмиками, чеченцями, інгушами, карачаївцями, кабардинцями, балкарами. Не знали й про те, що після татар з Криму вишлють вірмен, греків, німців, болгар.

ДОВІДКОВО
Державний комітет оборони
т. Сталіну Й.В.
РНК СРСР
т. Молотову В.М.
НКВС СРСР доповідає, що сьогодні 18 травня розпочата операція з виселення кримських татар.
Вже завезено до залізничних станцій, завантажено і відправлення до місць нового розселення 48 000 людей. Під завантаженням знаходяться 25 ешелонів. Під час відправлення ніяких ексцесів не було.
Операція триває
Нарком внутрішніх справ
Союзу РСР Л. Берія.

Постанова ДКО СРСР про кримських татар 11 травня 1944 р.
Цілком секретно
Москва, Кремль.
«Всіх татар виселити з території Криму і поселити їх на постійне місце проживання в якості спецпоселення в районах Узбецької РСР. Виселення покласти на НКВС СРСР. Зобов'язати НКВС СРСР (т. Берія) виселення кримських татар закінчити до 1 червня 1944 р.
Голова ДКО Сталін.

ДКО
т. Сталіну Й.В.
т. Молотову В.М.
20 травня 1944 р.
Сьогодні, 20 травня, закінчена операція з виселення кримських татар.
Виселено і повантажено в ешелони 180 014 людей.
Ешелони відправлено до місць нового розселення в Узбецьку РСР.
Л.Берія.

Важка дорога

Берія доповідав Верховному Головнокомандуючому про успішне завершення операції. «А як щодо Арабатської стрілки?» – спитав той, що мав унікальну пам'ять. Там проживали декілька десятків родин пастухів, про яких зовсім забули. А згадавши, одразу спорядили оперативні групи...

Поїзди з депортованими вже пішли, і не було ніякої необхідності замовляти нові через якийсь десяток людей. Цих нещасних загнали в баржі, вивезли в Азовське море, відкрили кінгстони, і на морському дні ці люди знайшли останнє пристанище. Хто випливав – розстрілювали. Коли депортація закінчилася, один з високих посадовців доповів Верховному.

...На світанку прибули вантажівки, і усіх повезли на залізничну станцію. Завантажили в товарняки, наглухо позачиняли двері, приставили до ешелонів охорону, і поїзди пішли в невідомому для «пасажирів» напрямку. Лише в дорозі люди зрозуміли, що везуть їх десь на південь – пізніше виявилось, що в Узбекистан.

Їхали довго, померлих, тих, що не витримали переїзду, залишали на станціях. Вони ще не знали – повернення на Батьківщину не буде. Життя буде розділене на два періоди: до депортації та після. У маленького Дилявера в пам'яті надовго залишаться спогади про те, як відходили війська і в Сімферополь от-от мали увійти окупанти, а він – у пошитому кітелі офіцера морської авіації, у військовому кашкеті з кокардами міста. Це побачив один з небайдужих сусідів і, щоб запобігти небажаним наслідкам, зірвав військову атрибутику у наївного хлопчика, який так сподівався в дитинстві стати військовим офіцером. Але депортація, яка зробила його і всіх земляків зрадниками, перекреслила багато життєвих планів, десятки років національність кримського татарина буде завадою на його шляху...
 
А ще він запам'ятав, як разом з мамою під час комендантської години засидівся у гостях, та потрібно було повертатися додому, йшли околицями. І раптом їм назустріч – солдат вермахту. Мама інстинктивно закрила сина собою, а військовий тим часом рукою перехопив автомат... 

Вона прикрила очі, щосекунди чекаючи на постріл. Та пострілу не було. Почувши кроки, з острахом розплющила очі і... побачила перед собою білий хліб. Білий духмяний хліб, смак якого був давно уже забутий. А німець жестами показував, беріть, у мене теж кіндер, айн, цвай, драй... Запам'ятав і те, як до вірмен похилого віку завжди з мискою їжі підходив хтось із загарбників і пригощав їх. Таке забути важко. Ні. Не вони були фашистами. Як і татари не були зрадниками...

Дванадцять років депортації

...За два тижні поїзд прибув до Узбекистану.

Важко описати зустріч місцевого населення з депортованими. Вели їх під конвоєм посеред узбеків, у руках у яких було каміння, палки, ножі...

Місцевому населенню до прибуття неблагонадійного елементу радянська пропаганда втокмачувала в голову, що кримські татари – кровожерливі виродки, і вони всіх тут повбивають. Проте замість головорізів були немічні старі люди, маленькі діти та жінки. Неподалік відвантажували тіла тих, для кого ця подорож була останньою...

Невдовзі недовіра узбеків зникла, вони розгледіли прибульців і перестали мучити себе запитаннями: «Чому поганих людей привезли до них на розселення?».

Одного разу голодні хлопчаки залізли до когось у сад – і давай обривати урюк. Несподівано з'явився похилого віку господар і звелів всім швидко злазити. Коли хлопчаки позлізали, наказав йти за ним. У будинок зайшли, все ще хвилюючись. А старий узбек усіх нагодував і ягід із собою дав. Для дітей це був приклад виховання – мудрого, гуманного. Батько часто згадував про той випадок, розповідаючи цю історію мені, а потім і онукам.

Минали роки, він підростав разом з однолітками, починали влаштовуватись на роботу. Його знайома, симпатична дівчина Женя, вихвалялась тільки-но отриманим паспортом. «Я громадянка Радянського Союзу», – з гордістю промовила вона. І попросила показати свій паспорт. Батько намагався перевести розмову на іншу тему, та вона наполягала на своєму. Червоніючи, показував свій документ. На сторінці особливих відміток – фраза: «Дозволяється проживати тільки в межах м. Андіжана». 

Тобто тільки в Узбекистані, і ні кроку за межі конкретного міста. Порушити наказ означало 20 років каторжних робіт. Існував закритий указ Президії ВР СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони СРСР в період Великої Вітчизняної війни». Розповсюджувався він не тільки на переселенців усіх національностей, а їх було 3,5 млн осіб, а й тих, кого було визнано винним у приховуванні виселенців, хто допомагав тікати. Їм через суд світило 5 років позбавлення волі. Хотів батько вступити до Ташкентського музичного училища, але не судилося. На його заяву до спецкомендатури прийшла відповідь, з якою його там і ознайомили: «Спецвиселенцю Диляверу Еннанову у виїзді на навчання відмовити».

З віком батько і його покоління репресованих починали усвідомлювати те, що вже давно було узаконене. Вони мали право обирати, але не бути обраними, могли скільки завгодно працювати, та тільки не на керівних посадах, татари не мали права служити в армії і працювати педагогами. Мама, вчителька за освітою, у засланні так і не працювала за фахом жодного дня.

Той, хто повертався з війни, лише випадково міг дізнатися про місце перебування родичів та чи живі вони. Депортованих одразу ставили на облік у спецкомендатурах за місцем проживання, і всі, кому було за 16, регулярно ходили туди відмічатись.

Батько на все життя запам'ятав питання одного з фронтовиків: «Мати Героя Радянського Союзу теж має ходити на відмітку?». «І сам Герой Радянського Союзу теж», – цинічно пролунала відповідь коменданта. По фронтах були видані спеціальні накази про звільнення з лав червоної армії кримських татар. Їх відправляли на спецпоселення. Це зачепило рядових, сержантський склад, молодих і старих офіцерів, політпрацівників. У всіх військовослужбовців забирали військові квитки (їх заміняли довідками), їм заборонялося носити погони, вогнепальну і холодну зброю. Прославлений льотчик, двічі Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан теж потрапив під цей наказ. У 16 років батько став круглим сиротою. Мама його похована в Андіжані. Тільки в Узбекистані за перші півтора року вигнання з 1 червня 1944-го по 31 грудня 1945-го від недоїдання і хвороб померло 90 тисяч татар, а при перевезенні з Криму до Узбекистану – майже 50% усіх депортованих.

Батькові все ж вдалося вступити на навчання – не туди, куди кликали мрії, та й це було подією. Він навчався в Андіжанському сільськогосподарському технікумі, коли помер Сталін. Всі були в смутку і печалі, одягли траурні пов'язки. Надягнув її і мій батько. Того дня побачив його один із викладачів технікуму і по-дружньому порадив її зняти. Батько розгубився – як же так, адже помер сам Сталін! На що сивоголовий викладач сказав: «Зніми траур, Дилявере, з роками ти все зрозумієш». Він послухався вже немолодого чоловіка, а слова його пам'ятав усе життя.

Мій батько – Дилявер Еннанов, який у 1933 році народився в Сімферополі в учительській сім'ї, в 1944 році був депортований в Узбекистан. В 1945-му повторно – в Таджикистан. З 1956 року він жив і працював в Україні, з 1967-го – в селищі Буча Київської області. Вивчив українську мову, дуже любив українські народні пісні. Закінчив Московську вищу школу профспілкового руху, за фахом економіст. Понад 30 років займався літературною діяльністю, працюючи інженером в «Південтеплоенергомонтаж» у Києві. Опублікував, зокрема, «Хрестоматію кримськотатарської музики», Буквар для молодшого шкільного віку українською та кримськотатарською мовами. Автор багатьох публікацій у пресі. Робив переклади з турецької, узбецької, азербайджанської та інших мов. Останні роки працював на посаді заступника генерального директора міжнародної агенції «Київ-Ірма-прес». Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС. Помер 1999-го. Похований у Бучі.