Великий терор, як і Голодомор-геноцид 1932-1933 років та інші два масові голоди 1921-1923-х і 1946-1947 років задумувалися «великім кормчім» Радянського Союзу сталіним для винищення реальної і потенційної опозиції, зміни національної та соціальної структури суспільства та залякування населення, яке чинило опір більшовизації й колективізації і мародерству, бо в заможних господарів відбирали все: від корів, коней, реманенту до хати. Господар кремля міряв про Україну, без хліба, вугілля й заліза якої не було б радянської імперії, але без українців, що масово виступили проти комуністичного режиму. З 1917 року по 1932-й під гаслами «Воля або смерть», «Нам не треба диктатури пролетаріяту», «Геть диктатуру пролетаріяту, при якій селянам не можна жити!», «Комуна — це чума для селянства» Україною прокотилася не одна хвиля повстань та збройних виступів. За підрахунками функціонерів ДПУ УСРР, за час із 20 лютого по 2 квітня 1930-го в Україні відбулося 1716 масових виступів.
Для упокорення українців й усіх, хто «заважав» будувати «світле комуністичне» сталін особисто розробив кривавий план. На пленумі ЦК ВКП(б), який проходив з 23 лютого по
5 березня 1937 року в москві він виступив із програмною промовою, в якій обґрунтував необхідність масового терору. На початку липня 1937-го політбюро ухвалило рішення «Про антисовєтські елементи». Офіційно початком Великого терору став оперативний наказ НКВС СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року, за-тверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 року. Наявні документи НКВС (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували, як і вказівку про дозвіл за-стосовувати «засоби фізичного впливу» на допитах під час слідства.
5 серпня почалися масові арешти і розстріли.
З серпня 1937-го і до листопада 1938-го тільки на виконання цього наказу було ув’язнено від 800000 до 820000 осіб, із них від 350000 до 445000 було страчено за вироками «трійок» і «двійок», решту відправлено в концтабори. Загалом в СРСР до середини листопада 1938 року було винесено понад 681 тисячу смертних вироків, які виконувалися в той само чи наступний день просто в катівнях НКВС.
У ГУЛАГу (рос. Главное управление лагерей) «перевиховувалося» майже два мільйони «шкідників», «диверсантів», «шпигунів», «церковників», «куркулів» та інших «ворогів народу». Табірна система, ініційована ще владіміром лєніним, який у серпні 1918 року дав указівку пензенському губвиконкому «провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом», стала невід’ємною складовою функціонування СРСР.
Кількість жертв політичних репресій в Україні підрахувати досі неможливо. Десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч чекісти катували у в’язницях, на засланні, у таборах, покалічили, застосовуючи примусове психіатричне лікування.
«Через терор і репресії пройшли усі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції до селян. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами КГБ, місцевість розрівнювали бульдозерами, доступ до відповідних архівів був заборонений», — зазначають в Українському інституті національної пам’яті.
Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І категорією означали «розстріл», за ІІ категорією — ув’язнення в таборах ГУЛАГ НКВС СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 року він був збільшений до 83122. Із проханням про додаткові ліміти до москви не раз зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
Одним із символів геноцидної політики Сталіна та його поплічників став Биківнянський ліс поблизу Києва. Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. За різними даними, в безіменних могилах тут поховано від 20 тисяч до більш ніж 100 тисяч осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних у позасудовому порядку органами НКВС у Києві. Земельна ділянка площею 4,5 гектара у 19—20 кварталах лісу майже на околиці столиці «під спецпотреби» репресивно-каральних органів була виділена й почала функціонувати із введенням у дію оперативного наказу НКВС СРСР № 00447. Ця територія була обнесена високим, триметровим, зеленим парканом й перебувала під цілодобовою охороною співробітників НКВС.
Як свідчать архівні документи, Биківнянський ліс як місце таємних поховань, про що навіть не здогадувалися місцеві мешканці, використовувався органами НКВС УРСР протягом 1937-1941 років. Дослідники вже встановили понад 19 тисяч імен розстріляних і закопаних тут катами людей. У сотнях могил — цвіт української нації. Тут покояться письменники Михайло Семенко і Майк Йогансен, драматург Яків Водяний, геніальний художник Михайло Бойчук, митрополит УАПЦ Василь Липківський, учителька математики Київського річкового технікуму Віра Гусєва-Романовська, єпископ УАЦП Юхим Калішевський, актор і режисер Сергій Каргальський, перекладачка Вероніка Черняхівська, священик УГКЦ Андрій Бандера, археолог Феодосій Мовчанівський, актор і співак Олександр Певний, генерал-хорунжий Армії УНР Михайло Іванів та ще тисячі митців, освітян, науковців, управлінців та службовців усіх рівнів, селян і робітників.
«За іронією долі, злочин комуністів у Биківні був викритий за часів німецької окупації. У 1941 році німці, за участю представників Міжнародного Комітету Червоного Хреста і місцевого населення, провели розкопки в Биківнянському лісі. Інформація про масові радянські поховання в Биківні з’явилася в пресі», — зазначають в УІНП.
Історик Юрій Шаповал стверджує, що німці хотіли увічнити пам’ять жертв червоного терору. У 1944-му, 1971-му і 1987 році в Биківні працювали три радянські спеціальні урядові комісії, кожна з яких приходила до однозначного висновку: в Биківнянському лісі поховані жертви нацистських окупантів. Десятиліттями, впродовж існування СРСР, правда про спецоб’єкт НКВС надійно приховувалась під грифом «Цілком таємно» в архівах спецслужб. Викрили сталінські злочини засновники «Клубу творчої молоді», члени якого неофіційно збирали матеріали про репресії 1930-х років. Завдяки громадському подвигу Леся Танюка, Алли Горської, Василя Симоненка, які виявили поховання у Биківні (не-вдовзі А. Горську було знайдено вбитою, В. Симоненка по-звірячому побили міліціонери і він невдовзі помер), численним публікаціям у пресі, оприлюдненню свідчень очевидців 5 грудня 1988 року прокуратура УРСР порушила кримінальну справу № 50-0092. За результатами слідства було встановлено, що у 19—20 кварталах Биківнянського лісу в 1937-1941 роках проводили таємні поховання людей, розстріляних у київських в’язницях НКВС УРСР. 21 березня 1989-го урядова комісія засвідчила, що рештки тисяч людей, знайдені поблизу Києва, належать жертвам масових політичних репресій сталінського режиму 1937—1941 років. Величезний внесок у розкриття таємниці Биківнянського лісу зробило Товариство «Меморіал» імені В. Стуса, поет І. Драч, історики П. Тронько, В. Сергійчук, Ю. Шаповал.
Трагедія Биківні стоїть в одному ряду з трагедіями Бабиного Яру, Сандармоху, де лише 27 жовтня та 1-4 листопада 1937-го енкаведисти розстріляли 1111 в’язнів Соловецького табору, Аушвіцу, Бухенвальду, Катині. Утім, Биківня в Україні не одна — місця масових поховань жертв Великого терору політичних репресій 1937-1938 років виявлено на Рутченковому поле (Донецьк), у районі Парку культури та відпочинку (Вінниця), у П’ятихатках (Харків), на Католицькому кладовищі (Умань). Це також Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й кілометр Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 року теж з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), тюрма на Лонцького (Львів).
Стенфордський історик Норман Неймарк вважає, що сталін здійснив кілька геноцидів проти українського народу, мета яких — знищення української національної ідентичності.
На знімках: у Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили».
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
