Планував з родиною провести коротку відпустку, адже у сина наближався перший маленький ювілей. Утім, усі плани змінив один телефонний дзвінок: службовий обов’язок покликав підполковника поліції на зачистку деокупованих територій Харківщини. На його рішення їхати не вплинули ані вмовляння рідних, ані переконання підлеглих, що може поїхати хтось інший. Адже Сашко завжди, перш ніж відправляти когось, мав перевірити усе сам.

«Він дуже хвилювався за особовий склад, завжди був поруч»

Олександр Мамчур — із родини військовослужбовців. Після служби в армії вступив до Київського університету внутрішніх справ, а після закінчення пішов працювати водієм-сапером аварійно-рятувальної частини загону спеціального призначення в ГУ МНС України в Рівненській області, де також ніс службу його батько. А вже за три роки Сашко опановував професію експерта-вибухотехніка в НДЕКЦ Рівненської області і згодом, у 2013 році, очолив підрозділ.

Для поліцейських вибухотехнічної служби Олександр Мамчур сім років був не лише начальником, а й другом і порадником.

«Він дуже хвилювався за особовий склад і завжди був поруч, — каже співробітниця підрозділу Рита Семенчук. — А ще він чуйний, щирий і водночас відважний. Бо Саша ніколи не відправляв на завдання нас, допоки сам не переконається, що можна працювати. Він ніколи не боявся!».

Старший інспектор ВВТС Володимир Луцук, який працював із Сашком ще у піротехнічній службі МНС, додає, що той завжди ставився до всіх із розумінням і був дуже простий і у спілкуванні, і у житті. Загартований почуттям рівноваги, бо робота вибухотехніка така, що потрібно все робити чітко, спокійно, виважено, без зайвих рухів і кроків.

«Кожен виїзд із Сашком у нас закарбовувався в пам’яті. Це і резонансні вибухи, і бездоганна та злагоджена організація роботи, чіткий розподіл обов’язків на виїзді, фіксація слідів, вилучення тощо, — розповідає майор поліції Андрій Волянюк. — У колективі ми називали його Саня, Саньок, а по батькові — ніколи. Він для нас був не просто керівник, а друг».

Усім підлеглим нині дуже важко проходити повз кабінет Олександра, де він уже ніколи не з’явиться. Вони досі приносять сюди квіти та у думках чекають його з відрядження.

Відзначає високу кваліфікацію Олександра Мамчура і колишній начальник ГУНП у Рівненській області Олексій Камишанський: «Він пройшов Бучу, Гостомель, Ірпінь. Окрім того, що це був професіонал, такої світлої людини в своєму житті я ще не зустрічав».

Активний, дружелюбний, затятий до спорту, Олександр Мамчур особливо захоплювався футболом. Був членом збірної ГУНП у Рівненській області з міні-футболу, а також нападником у футбольній команді «Рівес» (В. Олексин). Номер 2, під яким він виступав, виведений із клубної нумерації і назавжди закріплений за Олександром Мамчуром. Тут його теж любили, поважали та пам’ятають.

У світлих батьків — світлі діти

Це було єдине і, на превеликий жаль, останнє відрядження, в яке сина не встигли провести батьки. І цього разу, коли Сашко поїхав на Харківщину, хвилювання були надмірні: впродовж двох тижнів рідні не знаходили собі місця та рахували не тільки дні, а й години, коли він повернеться. Та материнське серце відчувало біду, особливо після того, коли жінці наснився сон про оповите у чорну темряву місто Рівне. І мама прокинулася з синовим іменем на вустах... Страшна звістка не забарилася. П’ятого жовтня рідним повідомили, що Сашка не стало.
Олена Олегівна та Богдан Віталійович кажуть, що після того, як Сашка провели у небесне військо, вдома вони відчували його присутність.

Батьки готові говорити про свою дитину без упину, пам’ятаючи все до дрібниць із самого дитинства Сашка — яким він був відповідальним і не по роках самостійним. Як каже Богдан Віталійович, син мав такий характер, що все негативне відсікав, а все позитивне акумулював. Біля нього не могли бути якісь погані люди.

«Саша — це як наш янгол-хранитель у сім’ї, оберіг для наших дівчаток (двох сестричок. — Ред.)», — не стримуючи сліз, каже Олена Мамчур і додає: — Син народжений 28 серпня у день Успіння Пресвятої Богородиці, коли Божа Матір зустрічається зі своїм сином на небесах. Ми з ним на землі зустрілися, а тепер залишилося молитися Богу, щоб ми зустрілися там, куди він пішов».

...Від першого дня знайомства свою майбутню дружину Анну Олександр Мамчур вразив позитивом і усмішкою, яка не сходила з його обличчя.
«Таке відчуття, що в людини постійно все добре, — пригадує перші враження від майбутнього чоловіка. — Коли запитала, де він працює, то не одразу зізнався та уникнув відповіді. Але я таки її отримала, хоч і не чекала, що в нього така професія. Кажу йому: це ж страшно, а він — ні, бо я знаю цю роботу».

Дружині важко розповідати про нього у минулому і змиритися із втратою щиро люблячого і відданого чоловіка, найкращого татуся. Саша — взірець найтурботливішого батька, який приділяв синові максимум уваги попри цілодобові чергування та оперативні виїзди. Зі своїм маленьким Толею він, навіть перебуваючи у відрядженнях, спілкувався щодня по відеозв’язку: щоб син відчував, що тато поруч.

«Толя у перші дні не міг зрозуміти, чому ранок, а тато з ним не спілкується, — пригадує Аня. — І якогось дня він взяв мій мобільний і почав телефонувати Саші. Раз набрав, другий, третій, а я кажу — тато зараз трубку точно не підніме. І він почав плакати. Тоді я зрозуміла, що треба якось дитині сказати про нашу втрату. Разом із двоюрідною сестричкою-ровесницею вони написали листи, купили кульки і випустили їх у небо.

«Так я пояснила синові, якщо ти не можеш зателефонувати тату, то давай відправимо цей лист до нього у небо. У моєї племінниці першою була фраза — я хочу, щоб закінчилася війна, а Толік сказав, що хоче, аби тато не помер».

Працівники відділу комунікації поліції Рівненської області.