Виставка присвячена журналістам, які загинули або були поранені після повномасштабного вторгнення рашистів, та скоєним окупантами злочинам проти медіа. До її організації долучилися понад півдесятка всеукраїнських громадських організацій та урядових структур, які опікуються питаннями свободи слова та правозахисту.

Водночас постулат, винесений у назву експозиції, більш ніж промовисто підтверджує її мандри у часі та просторі. Адже вперше виставку презентували ще торік. Відтоді на її шляху було кілька міст. І фактично щоразу перед переїздом на нову локацію організаторам доводилося доповнювати інформацію, розміщену на великих стендах. Бо постійно поповнюється скорботний список жертв цієї великої війни серед журналістів, стають відомими нові факти «медійних» злодіянь рашистів. На жаль, без таких сумних приголомшливих доповнень не обійтися й надалі.

Скажімо, станом на середину минулого місяця, коли збирали та друкували матеріали для виставки в Полтаві, російські окупанти вбили 51-го вітчизняного й іноземного журналіста. Вісім з них загинули під час виконання своїх професійних обов’язків, 43 — як учасники бойових дій або внаслідок обстрілів, ракетних ударів, бомбардувань і катувань. Однак під час безпосередньої організаційної підготовки до відкриття експозиції жертвами повномасштабної війни стали ще двоє медійників. Але й той доповнений список жертв на сьогодні вже не повний...

Тим паче що на журналістів, усіх медійників, ігноруючи писані й неписані закони війни, рашистські недолюдки полюють особливо затято. Бо надто вже не хочеться їм, аби світ дізнався правду про злочини професійних убивць, терористів, ґвалтівників. І про звитягу тих, хто захищає людство від тієї новітньої чуми. А про те, в яких умовах доводиться добувати цю правду безпосередньо на передовій, на виставці розповідають не лише інформаційні матеріали, а й фронтові світлини. З уже не «кіношною», а справжньою кров’ю поранених представників мас-медіа...

Та все ж найбільше емоцій викликають своєрідні посмертні візитівки загиблих журналістів. Таких відомих, як український фотокореспондент провідних вітчизняних та іноземних медіа Макс Левін, котрий загинув ще на початку великої війни. І тих, чиї прізвища та імена зазвичай губились у безкінечному інформаційному потоці. Та всі вони, незалежно від статусу, популярності й регалій, залишилися вірними своєму громадянському та професійному обов’язку. А деякі саме після відходу у вічність смертю хоробрих відкрилися своїм читачам, глядачам і слухачам, як то кажуть, в усій повноті власних, не тільки професійних, насамперед людських чеснот.

Скажімо, журналіст Олександр Махов запам’ятався мешканцям Полтавщини після того, як вимушено побував у них «в гостях» наприкінці лютого — на початку березня 2020 року.

Таким був Олександр Махов на фронті. В експозиції розмістили світлину з його сторінкиу Фейсбуці.

Фоторепродукція автора.

Нагадаємо, що саме він був єдиним представником ЗМІ, котрий тоді супроводжував евакуйованих літаком з епіцентру пандемії коронавірусу — китайського Уханя — співвітчизників та іноземців. І після бурхливої зустрічі прибулих (із камінням та палаючими вогнищами) у селищі Нові Санжари залишився там з ними на двотижневу обсервацію в санаторії Нацгвардії. Тож висвітлював її, так би мовити, зсередини.

Не секрет, що чимало громадян, зокрема й колег, навіть дорікали Олександрові за такий вчинок: мовляв, він же не медик, тож ішов на ризик, певно, заради хайпу на гарячій темі, самореклами. При цьому майже ніхто з критиків не знав про те, що подібний екстрим у його житті — не перший. І, як з’ясувалося, не останній... Адже уродженець Луганська, професійний журналіст Олександр Махов уперше добровільно пішов на фронт захищати рідний край і Україну від російських окупантів та їхніх найманців ще 2015 року.

А після повномасштабного вторгнення рашистів долучився до лав захисників у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Зрештою, загинув на Харківщині, поблизу Ізюма, внаслідок артобстрілу позицій наших бійців. Тож його прагнення завжди опинятися в гущі подій, власне, на передовій було не позою, а позицією діяльного патріота України. І справжнього журналіста, котрий не може вдовольнятися повідомленнями прес-служб чи «маневрами» по штабах...

Великі вертикальні стенди вуличної виставки нагадують солдатський стрій. У ньому пліч-о-пліч крокують ті, хто тримав і продовжує тримати інформаційний та справжній фронти. Навіть тоді, коли наближати нашу спільну Перемогу над лютим ворогом багатьом із них доводиться проникливим поглядом із небес.

Полтава.

На знімку: біля стендів виставки.

Фото автора.