Майже півстоліття тому в центральній партійній газеті Радянського Союзу «Правда» вийшла фундаментальна стаття «Земледельческая механика (Проблемы и суждения)» (19. 04. 1968 р.) за авторством видатних вчених: академіка АН СРСР, вченого зі світовим ім’ям І. Артоболевського, визнаного основоположника землеробської механіки і галузі механізації сільського господарства (який після основоположника землеробської механіки, академіка В. Горячкіна найбільш продуктивно продовжив розробляти її фундаментальні основи), академіка ВАСГНІЛ, члена-кореспондента АН УРСР П. Василенка та доктора технічних наук, яскравого фахівця в галузі теоретичних основ вібраційних процесів у сільськогосподарських машинах О. Дубровського. Сам факт появи такої статті на сторінках головного партійного рупора свідчив, що іще тоді вище партійне керівництво країни (можна стверджувати, що безпосередньо Політбюро ЦК КПРС) офіційно визнавало важливість цієї науки, бачило її прямі зв’язки із найважливішою галуззю сільського господарства — механізацією і, як фактичний наслідок, втілення в життя для подальшого зростання ефективності усього сільськогосподарського виробництва, збільшення могутності держави, багатства і добробуту його населення. До речі, згадана стаття була надрукована одразу після проведення в Москві величезної наукової конференції, присвяченої 100-річчю з дня народження засновника цієї науки академіка В. Горячкіна (1868 — 1935 рр.), де були поставлені й обговорені ключові позиції землеробської механіки та теоретичних основ фактично усієї сільськогосподарської техніки.

Чому ми не серед світових лідерів виробництва сільгосптехніки?

Проаналізуємо й ми, які зміни відбулися в зазначеній галузі науки і техніки з часу згаданих подій, адже цей відрізок часу для розвитку будь-якої техніки, як і технічного прогресу загалом, дуже величезний. Про що з хвилюванням і критикою майже півстоліття тому писали наші видатні попередники та що відбувається сьогодні, тим паче, що в жовтні цього року в смт Глеваха Київської області в Національному науковому центрі «Інститут механізації та електрифікації сільського господарства» Національної академії аграрних наук України відбулася XІV Міжнародна науково-практична конференція «Сучасні проблеми землеробської механіки». Ця щорічна конференція, присвячена пам’яті академіка П. Василенка, теж зібрала керівників аграрної галузі України, видатних вчених різних напрямів і шкіл технічної галузі сільського господарства з різних країн і на якій також обговорювались актуальні питання науки в галузі аграрної інженерії, механізації сільськогосподарського виробництва і сільськогосподарського машинобудування.

Отже, які зміни відбулися в Україні в цьому питанні за цей майже півстолітній проміжок часу? По-перше, тоді фактично визначалось відставання рівня вітчизняної сільськогосподарської техніки від кращих світових аналогів і причинами цього є: низька якість сільськогосподарських машин, відсутність відповідних типів сільськогосподарських машин і механізмів для виконання низки технологічних процесів та стан, за якого не повністю використовуються резерви продуктивності машин.

На жаль, є підстави стверджувати, що істотного прогресу в загальному світовому процесі безперервного вдосконалення сільськогосподарської техніки і технологій сільськогосподарського виробництва в Україні поки що не дуже помітно. Чому ж Україна, яка ще в минулому столітті мала найпотужніше сільськогосподарське та тракторне машинобудування і яка нині мала б бути серед світових лідерів з виробництва сучасної сільськогосподарської техніки, поки що, на жаль, залишається в аутсайдерах?

По-перше, тому, що якість сільськогосподарських машин та знарядь, що виготовлялись раніше і виготовляються в Україні, досі не дуже висока. Як і півстоліття тому, у більшості випадків надійність та довговічність вітчизняних сільськогосподарських машин значно поступається світовому науково-технічному рівню. Раніше причиною низької якості вважалася відсутність необхідних високоякісних матеріалів, які використовуються під час створення сільськогосподарських машин, неможливість використання дуже надійних комплектуючих виробів (карданних валів, підшипників, зубчастих коліс, редукторів тощо), відсутність різноманітних профілів прокату, електронних засобів керування і контролю тощо.

Однак і тепер, коли виробники сучасної сільськогосподарської техніки під час створення власних машин нібито без будь-яких обмежень можуть купувати будь-який метал, комплектуючі вироби, електронні прилади і системи, їм в цілому поки що не вдається отримати зразки, що відповідають рівню світових аналогів. Винятком може бути хіба що найпростіша ґрунтообробна техніка, що виготовляється в країні, та й то за умови встановлення на неї робочих механізмів, які масово купуються за кордоном.

Відтак виникає цілком слушне запитання: «У чому ж коріння цієї багаторічної проблеми, яка для багатьох здається зовсім неподоланною у найближчі часи». На наш погляд це насамперед «традиції» і «висока культура виробництва» сільськогосподарської техніки. Це дуже ємні та комплексні поняття, що охоплюють багато важливих, взаємопов’язаних питань, починаючи від ретельного наукового відпрацювання конструкції тієї чи іншої сільськогосподарської машини, комбайна чи трактора, і закінчуючи сучасними станками та обладнанням машинобудівних підприємств, на яких працюватимуть висококваліфіковані робітники з відповідальним ставленням до своєї справи. Цілком очевидно, що створення якісної та надійної сільськогосподарської (та й будь-якої іншої) техніки відбудеться лише із застосуванням сучасних комп’ютерних методів її конструювання, ретельного, всеохоплюючого дослідження, точних розрахунків, найсучаснішого випробування, високоякісного виготовлення з гарантованим прогнозом надійності усієї машини. Крім того, оскільки надалі потрібно всіляко підтримувати так звану експлуатаційну надійність сільськогосподарських машин, то це потребує одночасної ґрунтовної розробки нових методів технічного сервісу та ремонту. Проте сьогодні такої культури виробництва і традицій на більшості підприємств галузі сільськогосподарського машинобудування України, на жаль, ще недостатньо, і, здається, найближчим часом вони самі по собі не з’являться. Та прагнути до них варто. І в багатьох випадках це потрібно починати робити навіть з першого кроку, бо в іншому разі нам залишиться роль «відсталої держави».

Агроінженерія має працювати на перспективу

А як же сучасна агроінженерна наука допомагає подоланню цих гострих проблем? На нинішньому етапі наукові дослідження в галузі землеробської механіки, і аграрної інженерії загалом, безумовно повинні спрямовуватися безпосередньо на розробку і використання її результатів у найсучасніших конструкціях сільськогосподарських машин та комплексів. Це також стосується і фундаментальних досліджень у цій галузі, які повинні працювати на глобальні перспективні розробки сільськогосподарських машин нинішнього та наступних поколінь. У цьому питанні науковці агроінженерної галузі країни нині нібито на висоті. Проте очевидно, що мати нові висококласні результати теоретичних та експериментальних досліджень і успішно виготовляти та корисно продавати в усьому світі нові сільськогосподарські машини — це зовсім різні речі.

Стосовно відсутності відповідних типів сільськогосподарських машин і механізмів для виконання низки технологічних процесів, що мало місце 45 років тому, то ця проблема в Україні вважається вже практично вирішеною, оскільки існує та постійно уточнюється науково обґрунтована концепція розроблення системи машин для виробництва різноманітної сільськогосподарської продукції. Така концепція системи машин успішно розроблена співробітниками ННЦ «ІМЕСГ» НААН, проте, на жаль, вона майже ніде не використовується.

В умовах ринкової економіки суворе дотримання цієї концепції, яка б і в майбутньому дозволила гнучко реагувати на виробництво нових технічних засобів та технологічних комплексів, що прийдуть на зміну тих, що вже вичерпали свої технічні, технологічні та економічні можливості і потребують заміни на абсолютно нові, але ще тільки потребують розробки та ретельного опрацювання, не завжди вдається. Відбувається це, на нашу думку, через відсутність у країні потужного машинобудівного комплексу, який би не тільки охоплював значну кількість позицій цієї системи, а й гнучко реагував на зміни та нові пріоритети.

Ключовим у цьому сегменті проблеми є таке питання: потрібно в Україні розробляти і виготовляти всі системи та комплекси машин для агропромислового виробництва, чи ні? Відповідь була б досить простою: так, якби усе, що виробляється в країні, було конкурентоспроможним і мало гарантований попит за кордоном. Бо при невиконанні цієї умови створювати сільськогосподарські машини, які ледве купують на внутрішньому ринку, навряд чи доцільно.

За наявності дешевої робочої сили створювати повністю механізовані потокові лінії у сільському господарстві, як це вважалася за необхідне раніше, скажімо, під час вирощування овочів, також поки що недоцільно.

Питання повного використання резервів підвищення продуктивності машин залишається актуальним і донині, оскільки цілком очевидно, що воно буде завжди важливим під час створення нової техніки та вдосконалених технологічних процесів виробництва різних сільськогосподарських культур. Ретельно обґрунтовані оптимальні робочі швидкості самохідних машин та сільськогосподарських агрегатів, співвідношення їх із шириною захвату, вагою самих машин, їх робочих органів та матеріалу, що оброблюється, напряму пов’язані з енергоємністю технологічних процесів. Тож цьому напрямку треба приділяти якомога більшу увагу, оскільки сільськогосподарські машини вітчизняного виробництва значно програють світовим аналогам саме за критерієм енергоємності. Але, на нашу думку, як раніше, ключовим питанням є ті найважливіші напрями роботи вчених і конструкторів, які працюють в інженерній галузі АПК країни, розробки яких і рухають вперед науково-технічний прогрес. Цілком очевидно, що це ефективне використання сучасних методів і засобів опису складних динамічних систем, якими є сільськогосподарські машини, на підставі яких можна отримувати оптимальні рішення з вибору параметрів і режимів їх роботи.

Стара конструкторська система нової техніки не створить

Підсумовуючи сказане, сформулюємо основні, на наш погляд, принципи і сучасного розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування, і агроінженерної галузі науки в цілому.

По-перше, не може бути подальшого ефективного розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування та достатньо помітного і ефективного впливу на нього інженерної науки без ефективного, прибуткового, платоспроможного сільського господарства.

У світі немає випадків, коли країна з високорозвиненим сільськогосподарським виробництвом не має власного високоефективного сільськогосподарського машинобудування і навпаки. Ці дві галузі не тільки кровно взаємопов’язані між собою і досить прибуткові, вони ніколи не бувають обмеженими щодо прибуткового збуту продукції тільки власною територією. А якщо так, то вони повинні ефективно стимулювати прибутковість одна одної і тримати приблизно однаковий рівень розвитку. Україна не повинна бути винятком з цієї майже аксіоми.

По-друге, дилема про те, чи повинна Україна потрапляти у повну, занадто дорогу залежність від іноземної техніки і технологій у сільському господарстві, чи триматись (або повертатись) за дешеві й примітивні власні технологічні схеми, чи вона має бути остаточно подолана. Тут держава повинна обрати єдиний правильний шлях — шлях структуризації, оновлення і нарощування національного сільськогосподарського машинобудування з використанням новітніх ґрунтовних розробок вітчизняних вчених, а також сучасних науково-технічних досягнень світу. При цьому це треба робити і за рахунок прибутків від виробництва сільськогосподарської продукції, і за рахунок відтворювального процесу в самому машинобудівному комплексі.

На нашу думку, і вона має підтримку серед вчених, необхідне раціональне поєднання імпорту новітньої зарубіжної техніки сільськогосподарськими підприємствами та прискорене налагодження, освоєння і подальше нарощування виробництва вітчизняних конкурентоспроможних техніки і технологій. Причому робити це треба не на «порожньому місці», а на базі колись потужних заводів машинобудівного комплексу країни. Початком такого імпульсу в галузі сільськогосподарського машинобудування може бути економічне і законодавче стимулювання на державному рівні кооперування та інтеграції з іноземними фірмами на базі загальних капіталів, а також залучення іноземних кредитних ресурсів. І це насамперед повинно стосуватись складної сільськогосподарської техніки для виробництва основних для України продовольчих культур: пшениці, ячменю, кукурудзи, соняшнику, цукрового буряку, ріпаку тощо.

По-третє, необхідно майже докорінно реорганізувати і поставити на сучасну основу наукові дослідження, конструкторську роботу та запуск у виробництво нових сільськогосподарських машин. Тієї величезної і громіздкої системи основних етапів створення нової сільськогосподарської техніки, яка мала місце раніше, не повинно бути. В сучасних умовах, коли в країні майже відсутні головні спеціалізовані конструкторські бюро заводів сільськогосподарського машинобудування, які просто зникли і, мабуть, ніколи вже не відродяться, маємо створити невеликі за чисельністю колективи, але з дуже добре підібраним складом науковців, які багато років працюють і мають успіхи у відповідному напрямку досліджень, конструкторів з достатнім досвідом, інженерів, випробувачів і навіть техніків. Саме цим колективам треба ставити завдання зі створення і відпрацювання до рівня кращих світових аналогів складної сільськогосподарської техніки, яка вкрай потрібна вітчизняним виробникам сільськогосподарської продукції. Уже, мабуть, треба остаточно звикнути, змиритись і бути постійно готовими до того, що істотної фінансової підтримки для всіх етапів створення складної сільськогосподарської техніки з боку держави не буде. А що в цьому разі потрібно робити? Відповідь майже очевидна: дослідження, проектування і розробка нових сільськогосподарських машин мають бути справою тих, хто її вироблятиме, продаватиме і матиме від цього прибуток. От тоді усі виконавці (що зібрані під одним дахом) і будуть зацікавлені у плодах своєї справи — і професор, і конструктор, і технік! А щоб отримувати цей прибуток і відповідну (велику) заробітну платню, треба буде працювати «не за страх, а за совість», працювати якісно, працювати талановито і швидко з відповідно високою зацікавленістю і віддачею усіх виконавців проекту. До речі, тільки така система зможе сама дуже швидко позбавлятись від недбалих працівників. Це, на нашу думку, також є аксіомою.

Для створення таких творчих колективів і надання їм можливостей для плідної і продуктивної роботи повинні відповідним чином попрацювати Національна академія аграрних наук України, інші наукові та освітянські установи галузі механізації та електрифікації сільського господарства, департамент міністерства.

Справжня галузева наука завжди робиться на замовлення

Отже, якщо ми з вами прагнемо до прогресивного розвитку сільськогосподарського машинобудування України, в минуле назавжди повинні відійти довгострокові договори по НДР і ДКР (розтягнуті на довгі роки) і паперові звіти з «паперовими» сільськогосподарськими машинами та технологіями, процентівками та закриттям етапів тощо. На зміну мають прийти реорганізовані гнучкі науково-конструкторські колективи, які робитимуть не те, що вміють, а те, що вкрай потрібно галузі АПК. Як не раз підкреслювали класики аграрної науки (і так роблять в усьому цивілізованому світі) — справжня галузева наука завжди робиться на замовлення. При цьому проектування новітніх сільськогосподарських машин повинне тривати не декілька років, а декілька місяців. Сучасні найпотужніші комп’ютерні системи з відповідним програмним забезпеченням і методи моделювання та проектування, інформаційні технології, дуже відпрацьована і визнана в усьому світі багатономенклатурна елементна база (високонадійні вузли і агрегати), яка може бути використана (і вона вже багато років успішно використовується в усьому світі), власний і чужий досвід дослідження, проектування і конструювання будуть запорукою успішного втілення у життя цього положення. І не сліпе копіювання, або перелицювання старих розробок, і не згубна для виробництва масова закупівля ліцензій на іноземні конструкції, а власні потужні напрацювання для створення і виробництва нових сільськогосподарських машин високого технічного рівня.

Потрібно відмовитися від виготовлення недосконалої техніки

Країні вкрай і якомога швидше та активніше потрібно включитися у загальносвітовий процес безперервного створення і вдосконалення техніки та технологій для сільськогосподарського виробництва. А тому треба якомога швидше відмовлятись від тези про те, що ми можемо виключно для потреб внутрішнього ринку виготовляти не дуже відпрацьовані, не дуже досконалі, прості, але дешеві сільськогосподарські машини. За великим рахунком, це шлях в нікуди, оскільки непомірні подальші витрати на техобслуговування, ремонт, переналагодження, а головне — прямі втрати внаслідок неякісного виконання технологічних процесів, збільшують вартість машин у три—чотири рази. Яка країна може собі дозволити такий ганебний стан для власного сільського господарства? Потрібно не «металобрухт» нашвидкоруч виготовляти, а одразу створювати кращі, конкурентоспроможні зразки сільськогосподарської техніки, що потребуватиме значного підвищення рівня її надійності, яка повинна забезпечуватись відповідними точними теоретичними розрахунками, методично правильно поставленими достовірними експериментальними дослідженнями, ретельними ресурсними випробуваннями на стендах, шляхом застосування високоякісних матеріалів, досконалих технологій виготовлення усіх деталей і вузлів та якісного (без молотка та зубила) складання і точного, тонкого налагодження.

Безумовно, все це потребуватиме вирішення ще й цілої низки вкрай важливих проблем, які пов’язані з підвищенням якості менеджменту, рівня маркетингу, реорганізації системи продажу та подальшого сервісу сільськогосподарської техніки тощо. Тут також необхідно наполегливо шукати гнучкі сучасні методи вивчення потреб ринку, які дадуть змогу задовольнити потреби усіх товаровиробників, що працюють за різними організаційними формами, знайти своє місце на світовому ринку, вибороти це місце у нелегкій конкурентній боротьбі.

Як відновити роботу напівзруйнованих підприємств?

Залишається ключовим питання відродження виробництва сільськогосподарської техніки на фактично зупинених або зруйнованих підприємствах машинобудівного комплексу країни. Питань тут справді дуже багато. Як ефективно організувати колективи працівників (висококласних робочих, складальників, технологів), забезпечити фінансування й поставки комплектуючих виробів, налагодити співпрацю із суміжниками з інших галузей промисловості, докорінно оновити верстатний парк, придбати інше найсучасніше обладнання тощо? Але й тут відповіді знайти можливо, скажімо, відмовляючись від заводів-гігантів, які були в минулому, перетворити їх на невеликі складальні виробництва з гнучкими технологіями. В цьому питанні у нас немає іншого шляху, як переймати досвід провідних світових фірм, що виробляють сільськогосподарську техніку і продають її в усьому світі, і які в одних випадках мають дуже гігантські структури, а в інших — це невеликі складальні виробництва, які також не працюють збитково. Іноземні фірми, що випускають сільськогосподарську техніку сучасного технічного рівня, прибутково працюють виключно за одних і тих же принципів та організаційних форм. Чому ж Україна повинна шукати в цьому питанні якийсь свій особливий шлях? Варто вміло використати чужий досвід, перенести його собі, у подальшому доробляючи, вдосконалюючи і т. ін.

Якщо вдасться втілити в життя ці та інші невідкладні заходи, з’явиться можливість одразу направити сільськогосподарське машинобудування країни на першочергове забезпечення сільськогосподарських підприємств конкурентоспроможними технологічними системами для землеробства та тваринництва в різних формах і умовах їх господарювання.

Як уже неодноразово зазначали відомі фахівці, маючи власну не завантажену і майже призупинену промисловість, занадто дорого і економічно недоцільно масово закуповувати комбайни, сівалки та іншу складну сільськогосподарську техніку за кордоном, втрачаючи внутрішній ринок, величезні валютні кошти і робочі місця для зайнятості власної робочої сили.

Отож ці та деякі інші конкретні кроки дадуть можливість Україні за короткий час подолати помітне відставання її галузі сільськогосподарського машинобудування та стати в цьому питанні в один ряд з високорозвиненими країнами світу.

Григорій КАЛЕТНІК, голова Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин, академік НААН;

Валерій АДАМЧУК, академік НААН;

Володимир БУЛГАКОВ, академік НААН.