Якось пані Ірина поділилася з нами своїми переживаннями від чергового ракетного удару по Київській області. Пам’ятаєте?
Ще пані Ірина, як і більшість, ділиться своїми враженнями від пережитого — радостями й турботами — на своїй сторінці у Фейсбуці. Ось її черговий допис, який мало кого, напевно, залишить байдужим.
Сьогодні я познайомилась з військовим.
З підрозділу з романтичною та героїчною назвою «Дике поле».
Ну, як познайомилась — причепилась до нього з подяками в маршрутці.
Маршрутка їхала майже годину, об’їжджаючи велику аварію на одеській трасі, а ми говорили.
Він тут, а вони там...
Він вже другий місяць мається.
У нього виявили онко.
Він каже, ще дві хімії — і я повернусь до побратимів.
Він каже, тут страшно.
Він каже, тут люди живуть ніби війни немає.
Ніби ТАМ ніхто не вбиває, не божеволіє, не вмирає.
Він показував фото і відео.
Він згадував, скільки всього закарбується в його пам’яті такого, що неможливо було зняти на камеру.
Він з ніжністю називав імена командирів та побратимів...
Далі плакала і говорила я.
Що все це неправда.
Що ми знаємо, віримо, цінуємо.
Що ми працюємо кожен день, що ми тут робимо все, щоб вони хоч трохи відчули нашу підтримку.
Що ми вдячні їм за кожний ранок, за кожний подих.
Що ми ладні віддати все, що маємо.
Що ми віримо.
Він сказав, що його доньку звати Іра.
Що він все життя любив це жіноче ім’я.
Він розказав, що виростив доньку сам.
Вона вже доросла, він скоро може стати дідом.
Але він незадовго до повномасштабної зустрів дівчину. І вона чекає на нього. І це додає надії.
Я попросила дозволу обійняти його і зробити спільне фото.
Я не спитала дозволу показати його вам, тож без обличчя.
Я не можу не писати про це!
Коли наші військові кажуть: «У вас тут війни немає. Я не можу тут бути, поки мої хлопці вмирають», — це страшно.
Це жахає.
Давайте не давати їм привід думати так.
Будь ласка!
P.S. Ми ще з ним випили кави біля метро.
І ні, він не дозволив себе пригостити. А я не знайшла в собі сили наполягти.
P.P.S. Тепер я знаю, чому у нього позивний «Фартовий».
