Нині він у 32-й окремій механізованій бригаді, хоча до лютого 2022 року ніколи й не служив. А тоді одразу потрапив у розвідувально-вогневу групу 93-ї окремої механізованої бригади. Так опинився серед сміливців, котрі заходять у тил противника й перші приймають бій. Дмитро був на найгарячіших напрямках. Мисливець у мирному житті, він каже, що за вбиту косулю переживає більше, ніж за знищених загарбників.
За що отримав свій орден «За мужність» та як його мало не розстріляв свій кулеметник — про це старший лейтенант Дмитро Берлим розповів «Голосу України».
«Я приїхав — мені дали кулемет. А я його навіть не бачив до цього. Зробив кілька черг у засніжене поле і став кулеметником (сміється). Тоді такі часи були. Показали, де росіяни, а де наші. Поставили завдання і — вперед. До цього і не воював ніде. Військова кафедра. Працював консультантом із продажу техніки», — Дмитро Берлим з усмішкою згадує, як прийшов до 93-ї бригади на самому початку широкомасштабного вторгнення.
24 лютого 2022 року Дмитро був у Дніпрі: «Коли все почалось, своїх відправив у село на батьківщину. А сам із волонтерами поїхав у Котельву, на Полтавщину, до 93-ї бригади. Військкомати тоді евакуйовували, палили документи, в тероборону стояли черги кілометрові. Бригади самі могли призивати. У 93-й служив мій давній друг, він мене й покликав. Я мисливець, часто полював у тих місцях, орієнтувався на місцевості чудово, вмів маскуватися, це дуже допомогло».
Старлей розмовляє в ніс, має хворий вигляд. «Таблеток наковтався, щоби збити температуру. У тилу організм розслабляється, почитають болячки вилазити. У боях не хворієш. Адреналін. Навіть спати не хочеться», — каже.
А повоювати Дмитру довелось: «Застав мало не всі найбільші кампанії: Охтирка, Тростянець, звільняли Гусарівку, Балаклію, Ізюмський напрямок — Велика Комишуваха, Довгеньке. Із серпня — Донбас: Соледар, Бахмут. Ми постійно були на передовій і на найважчих ділянках».
Дмитро Берлим розповідає, що в 93-й бригаді став заступником командира окремої розвідувально-вогневої групи. «Це майже десяток бійців, — зауважує. — Ми підривали мости, склади противника, заходили до них у самий тил. Добре пам’ятаю одне з перших завдань — дводенний розвідувальний рейд до дороги Тростянець—Боромля. Снігу по пояс, кулемети, гранатомети БК — все на собі. Добрели якось до дороги, а там стоїть «Мста-С»: це така здорова самохідна гаубиця. Явно росіяни планували за нею повернутись. Ми її підірвали. Далі натрапили на танкову колону. Зважили, що таку кількість не подужаємо. Вирішли не чіпати. А тоді, десь за півгодини, йшла ще БМП-2. О! Ця вже була наша! Зупинили її з РПГ, підійшли ззаду і з АТ4 (шведський одноразовий ручний протитанковий гранатомет) — добили під башту. Треба було швидко відходити. Вирішили повертатись ярами і не прогадали. На ту дорогу, якою ми прийшли, прилетів пакет градів».
«Згодом нас перекинули в Шебелинку на Харківщині, — продовжує Дмитро. — Тут наша піхота мала взяти село Байрак, а ми тримали трасу, щоб до русні не прийшла підмога. Підбили тоді
Урал з мінометами, розстріляли Ниву з дагестанцями, машину з їхнім чи то комбатом чи замкомбата. Відійшли тоді без жодної втрати, а їх поклали дуже багато».
Чіпляюся за останні слова, запитую про відчуття після такого кривавого бою. Дмитро розуміє до чого веду, перебиває на півслові: «Тоді ми вже знали, що вони наробили в Бучі, в Ірпені. Це не люди — люди такого не роблять. Торік, наприкінці березня, ми звільняли село Гусарівка. Люди розповідали, що першого ж дня окупації всіх дорослих чоловіків зібрали разом. Половину розстріляли. Решту вивезли, й досі їх немає. Дівчат ґвалтували. Один п’яний асвабадітєль виліз на двоповерхівку і розстрілював усіх пішоходів. Просто так. Це були пацани років по 18—20. Строковики». А потім додає: «Я мисливець, і більше переживав, коли вбив першу косулю. То справді було шкода».
Дмитро має орден «За мужність». Ось ця історія: «Поставили нам завдання провести через яр протитанкістів на трасу, щоби знищити російську колону. А тоді якраз проти нас воювала кантемирівська танкова дивізія. Наша група йшла попереду. Був Великдень. Дерева ще голі. Виходимо ми на галявину, а там — група росіян. Довелося залягти в яру. Із групи стали троє спускатись до нас. Вибору немає — поклали спочатку цих. Потім закидали гранатами решту. Відкрили вогонь. З’ясувалося, що таких відділень поблизу ще два. Зав’язався тяжкий бій. Біля мене був «Сталевар», то йому просто в обличчя дві кулі прилетіло. Мого кулеметника контузило. Він від вибуху гранати сальто зробив. І командир наш наказав відходити. Кулеметник оклигав, став на повний зріст і почав по них гатити. Фактично, прикрив наш відхід. Спустилися в яр. Кулеметник за нами. Дивлюся: він ніякий. Ледве тягне той кулемет. Стрічка розмоталась.
Підхожу, починаю говорити, а він на мене наставляє кулемета. Кричу: «Сергій, паляниця!». Хлопці вчасно підбігли, повалили його, забрали зброю. Росіяни переслідували нас метрів двісті, а потім відстали — місцевості не знали. Тоді наші перехопили їхню розмову. З’ясувалося, ми спецназ поклали, який щойно прилетів. Згодом повернулися забрати тіло нашого «Сталевара», а ті виродки йому голову відрізали. Нічого не взяли, навіть документи залишили...».
Помічаю, що старлей протягом тривалої розмови жодного разу не закурив. «Так я ніколи й не курив, — дивується. — Усі казали, що «в армії закуриш, там усі курять». Але це маячня. Тут просто не треба все близько до серця брати, бо може дах поїхати. Треба абстрагуватись».
Насамкінець запитую в Дмитра, що робитиме після Перемоги. «Думаю, контракт підписати, — розмірковує. — На війні все просто і зрозуміло. А в тилу — клерки, писанина... Ненавиджу писанину».
Фото надано автором.
