Рашисти притискали Степанів підрозділ до землі, не даючи просунутися вперед. Снаряди і міни вибухали все ближче, ховаючи за димом і фонтанами чорнозему Гуляйполе. Осколки розліталися віялом, смертоносним жалом впинаючись у все живе. Один з осколків поцілив у Степана і застряг у поясній сумці, в якій лежала Біблія. 36-річному бійцеві, родом із Рогатина Івано-Франківської області, її подарував священик коли хлопець ще навчався у школі. Цілих 17 років Священна книга була поруч.
Записавшись у перші дні повномасштабної війни до Сил територіальної оборони ЗСУ, Степан узяв Біблію із собою. У бою 2 квітня нинішнього року на Запоріжжі Святе Писання врятувало бійцеві життя — осколок розшматував книгу навпіл, втративши при цьому смертоносну силу. Тепер верхня частина Біблії, те, що вціліло, — експонат Національного музею історії України у Другій світовій війні, представлений на виставці «Обереги з війни».
У музейній залі є й інші артефакти, що стали учасниками історичних подій цього і минулого століть. «Представлені на виставці предмети, хоч і зібрані в різний час, були оберегами для тих чи інших людей, допомагали вижити, не втратити надію», — каже заступниця генерального директора музею Людмила Рибченко.
В експозиції пожовкла фотографія одинадцятирічної дівчинки Ліани Дахненко, батько якої, ідучи на війну в 41-му році, взяв із собою світлину, з якої щиро посміхається донька із заплетеними кісками.
Ліана Григорівна, з першого випуску факультету журналістики Київського державного університету імені Шевченка, який припав на 1954-й, розповідає, як її батько, Григорій Олександрович, «простий типовий українець з родини середняків Черкащини», вирушивши у військкомат, забув шапку. «Довелося повертися, а це була погана прикмета, — каже Ліана Григорівна (на знімку). — Ми з мамою два роки були в окупації, спочатку отримували листи з фронту. Є лист, в якому батько писав: «Іду тими самими дорогами, що й у Першу світову. Якби трохи звернув, міг би поклонитися могилам друзів». Потім листи перестали приходити, і родина до кінця війни нічого не знала про вояка. Втративши зв’язок із рідними, яким довелося лишити квартиру у Звенигородці, Григорій Олександрович не загубив надію. На фотографії своєї доньки щороку в день її народження, 11 квітня, залишав їй побажання: «Живи і будь здорова. Вір, як і я, у нашу зустріч». Вказував дату та місце свого перебування — 11.04. 1942 р., Бєлгородський напрямок, 1943 р. — Сталінград, 1944 р. — Білоруський фронт, 1945 р. — Померанія. Про свого батька, який живим-здоровим повернувся до рідного дому, і про ту страшну війну, яка забрала життя мільйонів і мільйонів українців, Ліана Григорівна, якій уже 93 роки, написала книжку «А дороги було 1 418 днів».
«Чи думали ми, що доживемо до страхіть нової війни, розв’язаної росією проти України? У Другу світову гітлерівці вбивали людей у газових камерах, а зараз рашисти голови відрізують, руки відрубують. Не дай Боже», — каже журналістка і письменниця, із задоволенням фотографуючись на подвір’ї музею на тлі танка, біля якого вказівник «На москву».
Поряд із світлиною ясноокої дівчинки фото ветеранів Другої світової та російсько-української, стрічка-оберіг із текстом Псалма 90: «Ти пристановище і захист мій, Бог мій, і я уповаю на Тебе». Їх до музею передав легендарний лікар, учасник Революцій на граніті, Помаранчевої і Революції Гідності, котрий із перших днів цієї війни на фронті, Всеволод Стеблюк. Виходячи з-під Іловайська коридором смерті, він врятував життя майже 80 бійцям. Каже, що у хвилини найбільшої небезпеки звертався з молитвою до Бога і по підтримку — до свого діда Андрія Маринченка. Той воював на радянсько-фінській і німецько-радянській війнах та був для онука прикладом у всьому. «Коли підросте Всеволод-молодший, буду розказувати про тебе, про війну, яку знав із твоїх оповідань, — подумки звертався військовий лікар до свого діда. — І хочу розказати, як ми воювали і перемогли!».
Серветка з вишитим тризубом, мережаний рушник Івана Томільченка, з якими він через Сарни і Варшаву дійшов до Берліна, сорочка із сакральними знаками, вервиці Лідії Гоянюк, що допомогли їй вижити у німецьких концтаборах, котильйони — нагрудні прикраси-обереги з бісеру, які носили січові стрільці й вояки УПА, — кожен з експонатів розповідає свою історію.
«Історії героїв виставки мають своє продовження, — каже кураторка проєкту Світлана Даценко. — Тут, на-приклад, представлено вишиванку Розалії Потич, яка стала для неї та її чоловіка Федора оберегом після примусового переселення з Бойківщини на Донбас. Важкі умови переїзду, виживання на необлаштованих місцях, безгрошів’я забрали багато сил і здоров’я. Жінка вірила, що саме родинний оберіг та вишиті на ньому сакральні символи дали їй сили й мудрість створити й уберегти велику та дружну родину. Нині Потичі, через російське вторгнення, знову втратили рідну оселю, розпорошилися по Україні, але сподіваються на возз’єднання за спільним великим столом».
Увагу відвідувачів виставки привертають і ляльки-мотанки Юлії Павлової. Початок повномасштабної війни вона зустріла в Боярці на Київщині. Бачила нальоти авіації окупантів, спала під грім артилерії та ППО. Зроблені під обстрілами давні символи роду і добробуту майстриня передала до музею.
За словами Людмили Рибченко, зібрані в музеї обереги, більшість яких представлено для огляду вперше, мають подвоїти силу народу, який мужньо і самовіддано бореться з свою свободу з агресивною росією.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
