Візантійський історик Прокопій Кесарійський (VІ ст. н. е.) свідчить: «Племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, і від того в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів — творець блискавки — саме він є єдиний владар усього…»
Чи ж не так само в давньогрецькій міфології з юності людства Зевс — «творець блискавки», «єдиний владар» олімпійської сім’ї», «батько богів і людей»
Прокопій продовжує: «Та й ім’я в старовину у Sclaveni й Antes було одне й те ж: у давнину обоє цих племен називалися спорами (розсіяними), думаю через те, що вони жили, займаючи країну «спораден» (розсіяно), окремими селищами. Тому їм і землі доводиться займати багато. Вони живуть на більшій частині берега Істру (Дунаю. — В. П.) по той бік ріки». Це — коли дивитися із заходу.
московським законодавцям історичної моди, Б. Рибакову й Д. Лихачову, вдалося занурити українську національну свідомість у темінь безпросвітну. Не один з їхніх послідовників у багатостраждальній Україні, а може, й у зарубіжжі, скрегоче зубами із жалем за незбутнє.
Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь — божества дохристиянських вірувань українських предків. Не страхаймося осудженого Візантією «дохристиянського язичництва». Головне те, що ніхто інший, а саме Кий — «творець блискавки». Громовержець. І що його образ виплеканий уявою пращурів українського роду з такого само давнього давня, як і Зевс давньогрецької міфології.
Літописні «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь» понижені візантійською ортодоксією до рівня земних князів. Докладніше про це у виданій 2020 р. моїй книзі «Володар Грому».
Щек переправляє тлінне тіло в пекло, як старець Харон» давньогрецької міфології.
Хорив — пізніше перейменування життєдайного Сонця. Весняного — Ярила й літнього — Семиярила.
Либідь — Ранкова Зоря. Вона оспівана в донесених до сучасності колядках і щедрівках, як ніхто інший із літописних «князів».
Ой за стіною, за кам’яною,
А за другою, за золотою,
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.
(Колядки та щедрівки. В-во «Наукова думка. К. 1965. — С. 309).
Кому не втямки, що «за стіною, за кам’яною» — темна ніч. «А за другою, за золотою» — світаннячко раннє. Трави, квіти, дерева — усе, що росте — «вимивається» росою. Благословляється на новий день. Такою є символіка природного з вуст українських предків.
Видатний французький письменник Оноре де Бальзак шість разів навідувався до Києва. Вражений величчю віковічного міста над Дніпром, залишив запис у щоденнику: «Після того, як я придивився до католицького Рима, я відчув щонайживіше бажання побачити Рим православний. Петербург — ще місто-немовля. Москва тільки-но вступає в мужній вік, але Київ — це вічне місто Півночі… Я побачив північний Рим, православне місто з трьомастами церквами, багатства Лаври, Софії…»
Джавахарлал Неру у в’язниці знайшов у собі сили написати надзвичайної ваги твір «Відкриття Індії». Неру переконав співгромадян, що ніхто інший, як арії з Подніпров’я, оминаючи Гімалаї, діставалися узбережжя Індійського океану. Перший індійський космонавт Ракеш Шарма з високої орбіти мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді. На запитання: «Яка Індія з космічної висоти?» відповів рядком з вірша мовою хінді: «Прекрасніша від усіх на світі!» А ще мовив: «Така ж прекрасна й Україна, звідки приходили наші предки». З тієї ж височіні також сказав: «Нарешті я побачив свою праматір».
В Україні, не кажучи вже про російську федерацію, заявлене Джавахарлалом Неру замовчується. А для освічених індійців предковічне — ніяка не таїна.
1981 р. в індійському селі Пахаргарх (штат Мадх’я-Прадеш) було відкрито печери, стіни яких прикрашені кольоровими малюнками, барельєфами й скульптурами, що добре збереглися, хоч вік їх, як установлено дослідниками, — понад двадцять тисяч років. Ті зображення — ровесники насічок на кістках мамонтів та різьблених орнаментів з усесвітньо відомої мізинської археологічної культури. Можливо, вікопомне залишив у спадок майбутнім поколінням виходець із «праматері», як мовив про Україну Ракеш Шарма.
У печерах Пахаргарха, серед тисячі з лишком наскельних начерків, не раз зустрічаються зображення тварини з ознаками оленя та бика. Незнане раніше поєднання одного з другим. Такого мутанта не знайти в жодному зоологічному каталозі. Зате в дотепер збережених колядках і щедрівках, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі.
Стоїть ми стоїть світлонька нова,
А в тій світлоньці, гей, газдиненька,
Гей, газдиненька на ім’я Анна.
Вна собі ходить, з челяддю говорить,
З челяддю говорить, в кватирку ся дивить.
Дивить ся, дивить в чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісок.
Ой висмотріла дивнеє звіря,
Дивнеє звіря тура-оленя,
На голівці ж му дев’ять ріжечків…
(Записано в 1830-х роках у селі Глибокому, Галичина).
За моєю здогадкою, «світлонька нова» — небозвід. А «газдиненька» — Ранкова Зоря. Воістину, диво з див — предковічна й невмируща українська народна творчість. Виспіване долетіло до сучасності крізь неміряні тисячоліття. Так джерельна вода б’є з бозна-якої глибини.
Доморощені спеціалісти запевняють: «термін «Київська Русь» виник у ХІХ ст.» В «Історії Русів» сказано — «Давня Русь». Не виключено, що від первини, а це з-понад ХХІІ тисячоліття до н. е., про нашу праматір мовилося як про обшир «творця блискавки» Кия — Кийську землю.
Відродити Кия з такою ж предковічною пам’яттю, як Зевс у давньогрецькій міфології, означає ніщо інше, як звеличити столицю незалежної Української Держави, примножити її славу в світі.
Якби НАН України воскресила доісторичну пам’ять українського народу, то, може б, претендент на довічну владу в московському кремлі не товк воду в ступі про «єдіний народ». А мєдвєдєву застрявала б у горлянці звіряча маячня про знищення України та її народу.
Греція, Ізраїль, Індія, Китай, країни Європи, як і всі інші держави на білому світі, докладають зусиль, щоб утверджуватися зі своєю доісторичною пам’яттю. Дай, Доле праведна, здобутися на повнокровне відродження незнищенної пам’яті справіку рідної Матері-Землі.
Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.
Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.
