Називається книга «Останній танк» — її автор служив танкістом на фронтах Другої світової.
Юрій Бондаренко в середині 70-х років минулого століття очолював відділ сільського господарства обласної газети «Вінницька правда». Запам’ятався своєю неординарністю. Газета виходила щоденно, крім понеділка. В штаті нараховувалося майже сто творчих і технічних працівників.
Публікації Бондаренка виділялися легким стилем, простою мовою, яку він чув серед людей. Писав цікаво й швидко. Дивував колег тим, що під час відряджень майже нічого не записував. Діставав блокнот і ручку лише для того, аби занотувати прізвища, окремі цифри, які могли знадобитися під час підготовки статті.
Мав феноменальну пам’ять, блокнот діставав нечасто
Він мав феноменальну пам’ять. Спілкуючись з героями публікацій, ніби фотографував їх своїм поглядом. Після повернення в редакцію міг розповісти деталі зовнішності людини, пам’ятав манеру поведінки, почуті фрази…
Бондаренко не писав від руки — одразу друкував на машинці. Швидше за інших колег здавав підготовлені тексти на вичитку редакційному начальству. Нині цим нікого не здивуєш, а тоді…
У червні 2023-го Бондаренку виповнилося б сто років. Він прожив тільки 67. Юрія Петровича не стало в 1990-му.
Вдячні учні видали його книгу
Ініціював підготовку «Останнього танка» журналіст і письменник Віктор Мельник. Передмову написав Михайло Каменюк. Презентували видання в обласній науковій бібліотеці імені Валентина Отамановського.
Книгу неспроста назвали «Останній танк». Юрій Бондаренко воював на фронтах Другої світової. У червні 1941-го закінчив школу і пішов добровольцем на війну. Залишився живий. На відміну від батька, який загинув у бою через рік після нападу гітлерівців. Маму Юрій взагалі не пам’ятав — вона померла в рік його народження.
У книзі — художня проза Бондаренка. Ці твори він писав, точніше, друкував, після роботи. Починається видання повістю «Останній танк». Бондаренко закінчував війну танкістом, добре знав про що пише.
Вікно його кабінету виходило на нинішню Соборну. Робочий стіл стояв біля самого вікна. Бувало, воно світилося допізна. Бондаренко залишався наодинці зі своїми героями. Як же майстерно виписував їх!
Його рідна газета не друкувала художніх творів. У партійного видання були інші завдання. Частину з написаної прози пізніше надрукував у молодіжній газеті «Комсомольське плем’я» Михайло Каменюк. Сталося це тоді, коли він очолив «молодіжку». Деякі з прозових творів Бондаренка з’явилися також у вінницькій районній газеті «Колгоспна зоря». На основі цих газетних публікацій і видано книгу. Тобто, це твори Юрія Бондаренка, а не спогади про нього.
Книгу читати цікаво. Це моя думка. Принаймні, деякі герої продовжували «ходити» за мною навіть через декілька днів після прочитання.
Універсальний солдат
На презентацію прийшли колишні колеги та учні Бондаренка. Серед них — Василь Паламарчук, нинішній голова обласної журналістської організації, Омелян Костко. Обидва свого часу працювали редакторами «Вінниччини» («Вінницька правда» змінила назву після здобуття нашою державою незалежності).
У залі був колишній журналіст, а нині професор доктор історичних наук місцевого педагогічного університету імені Коцюбинського Сергій Гальчак.
Пам’ятаю Бондаренка і я, автор цих рядків. У роки навчання в університеті проходив практику у відділі Юрія Петровича.
Однак найбільше товаришував з ним Михайло Каменюк. Про це він розповів присутнім.
Досліджував історію загибелі Леонтовича
— Бондаренко чи не перший у нас в області досліджував історію загибелі автора «Щедрика» Миколи Леонтовича, — зазначив пан Михайло. — Вже тоді він розповідав, що композитора вбив чекіст за завданням влади.
Тодішній режим вважав талановитого композитора ідеологічним ворогом. Тому інформація про це була закрита. Не знаю, звідки черпав її Юрій Петрович, але саме від нього я уперше дізнався прізвище вбивці Леонтовича.
Михайло Каменюк розказав, як завдяки клопотанню Бондаренка його взяли на роботу у «Вінницьку правду». Також згадував, як його наставник розповідав про Українську Галицьку Армію, показував місце поховання її вояків у Вінниці.
Бондаренко народився в росії, але вражав знанням історії України, тих її сторінок, про які за радянської влади заборонялося говорити, не кажучи, щоб писати.
Ще він був гострим на язик. Спогадами про його жарти може поділитися кожен, кому довелося працювати з універсальним солдатом. Так Каменюк назвав передмову до книги. Таким універсальним солдатом — серед танкістів і журналістів — він дотепер уявляє свого колишнього наставника.
Про дотепи Бондаренка також було цікаво слухати під час презентації книги.
Василь Паламарчук згадав, як одного разу його розпікали на редколегії за допущену помилку. Вона була незначна, але хмари неабияк згустилися над головою винуватця.
«Подумаєш, маленька помилка на великий підвал! Я одного разу в інформації на 30 рядків допустив аж три промахи», — сказав Бондаренко. Присутні на редакційній колегії усміхнулися і перейшли до обговорення іншого питання.
Омелян Костко запам’ятав ще один смішніший епізод. Обговорювали нарис журналістки Луїзи Білозерової. Мова йшла про відзначення написаного премією. Пані Білозерова майстерно писала про людей. Про це всі знали в редакції.
— Юрію Петровичу, а що ти скажеш про нарис? — звернувся до Бондаренка редактор газети Володимир Орлик.
— Я нарис не читав, але написано цікаво, — без роздумів відповів пан Юрій.
Як після цього можна було стримати посмішку?
На презентації були присутні також студенти, майбутні журналісти. Їм порадили шукати «маяків» в обраній професії. Один з них — Юрій Бондаренко.
Фото автора.
