Жити — значить, творити
Сам 87-річний Іван Качур — відомий громадський діяч. Колишній голова колгоспу, директор школи. Палкий патріот України. Людина — авторитетна, та попри вік — активна, бадьора, життєрадісна. Його добре знають у районі і на Закарпатті ще й тому, що вже двадцять один рік очолює ветеранську організацію Мукачівського району і домігся — слід особливо наголосити — значних успіхів у наданні різнобічної допомоги людям поважного віку.
Іван Дмитрович за десятиліття діяльності у ветеранському русі також надбав безцінний досвід. Його високо поважають у Закарпатській обласній раді організації ветеранів України, яка об’єднує понад 165 тисяч ветеранів Другої світової, війни в Афганістані та інших зарубіжних країнах, учасників АТО, пенсіонерів, дітей війни, ветеранів праці і громадян поважного віку. А голова цієї авторитетної обласної структури Ілля Гулянич вважає Івана Качура одним із кращих очільників районних осередків.
Усе життя Івана Качура і робота на різних посадах пов’язана з рідним Закарпаттям. Це і додавало сил, і подеколи й гальмувало і шкодило у молоді роки. Бо юнак-романтик у душі все-таки мав твердий характер, прагнув справедливості і мріяв змінювати на краще життя своє й земляків. Але ж у деяких високих кабінетах тодішні посадовці не раз, що називається, накладали вуздечку на хлопця і радили діяти спокійніше, адже «слід оглядатися». А він скрізь був дійовим, активним, енергійним. І таким залишився...
Може, й тому, що весняний. Народився Іван 29 березня 1936 року в селі Нове Давидково біля Мукачева. Закінчив Мукачівський сільгосптехнікум за два з половиною роки, оскільки навчався у спецгрупі, в якій знання здобували також люди старші. Їм потрібна була лише теорія, оскільки прийшли від плуга і сівалки. Там Іван почерпнув перші ази професії. Відтак юнака призначають заступником голови колгоспу в рідному селі. А 1958 року його обирають головою колгоспу у Визниці. Тоді Качур став наймолодшим керівником колективного господарства в Україні!.. Водночас заочно здобуває вищу освіту на біологічному факультеті Ужгородського університету. А перед закінченням вузу попросив звільнити з посади, оскільки тоді давалося шість місяців на підготовку дипломної роботи. Та й, зізнається, його вабила наука. Як студент показав себе з кращого боку. Тоді стає учителем біології і хімії у селі Домбоки. А вже 1963-го Качура перевели завучем технікуму, в якому й навчався. А 1968-го Іван Дмитрович виступив на засіданні педради з аргументованою пропозицією: проводити навчальний процес не російською, а українською мовою. Адже, чітко наголошував молодий рішучий педагог, у сільських школах усі теперішні учні технікуму, які тут здобувають спеціальну середню освіту, навчаються солов’їною. І коли повернуться на роботу в колгоспи й радгоспи, то теж там послуговуватимуться винятково українською — це факт. І за таку сміливість його розглядають на засіданні парткому з метою звільнити з посади і приписати український буржуазний націоналізм. Щоправда, три голоси були «за», а чотири «проти»...
Це додало Іванові, всупереч «правильній думці», ще більше наступальної сили. І він здає кандидатський мінімум на біофаці і вступає до аспірантури. Але через різні причини кандидатську дисертацію не захистив. Тривалий час працював директором школи у рідному Новому Давидкові, а далі — головою сільради. Його протягом десятиліть земляки обирали депутатом Верхньовизницької, Новодавидківської сільських і Мукачівської районної рад.
Іван Дмитрович — відмінник освіти України, учитель-методист, відзначений державними і відомчими нагородами, медалями і грамотами різних рівнів. Також удостоєний найвищих обласних відзнак — «За розвиток регіону» і
«За розвиток Закарпаття», має звання «Почесний ветеран України», а також нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України і орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Працював і звільненим помічником-консультантом двох народних депутатів України.
1996 року вийшов на пенсію з посади директора школи. І тоді ж його запросили працювати у ветеранській спільноті очільником у селі Нове Давидково. А в червні 2002-го обрали головою Мукачівського районного осередку ветеранів України, який очолює дотепер. Більш як два десятки літ — також член президії обласної ветеранської організації.
Могли виселити до 160 тисяч закарпатців
Щоправда, є ще одна яскрава сторінка у життєписі Івана Качура. Це активна участь у протистоянні всієї громадськості краю (у 1989—1990 роках) щодо будівництва і введення в дію Пістрялівської радіолокаційної станції. Тоді Іван Дмитрович очолював депутатську комісію Мукачівської райради з питань екології. І був воднораз членом комісії академіка Євгена Веліхова. Саме у той час Качур уповні використав свої знання біолога. Чітко, рішуче і привселюдно обстоював свою і позицію земляків, заявивши таке: «Дерева висохнуть, не буде жодного звуку пташиного співу і жодної теплокровної тварини. Лише жаби квакатимуть, оскільки холоднокровні перенесуть будь-яку радіацію», — він став трибуном. А також додав: «До 160 тисяч закарпатців через запуск Пістрялівського монстра треба буде виселяти!». Таку само думку тоді обстоювали очільник області Михайло Волощук, відомі професори-краяни Василь Химинець, Степан Поп, Василь Комендар, Федір Теличко... А народний депутат України тодішнього скликання Дмитро Кельман з парламентської трибуни оприлюднив її. І врешті Верховна Рада виявила сміливість — у той ще радянський час — і ухвалила відповідну постанову. Станцію закрили. Та цей документ вартував того, аби за нього палко і безкомпромісно боротися...
Далі запитую Івана Дмитровича, що важливого вдалося йому зробити на цій виборній громадській посаді голови райосередку ветеранів протягом двох десятиліть?
Звісно, що з його підходом до справи набуто чималого досвіду. І здійснено цілу низку добрих справ.
— Ми вперше уклали угоду про співпрацю з місцевими органами влади, — починає Іван Дмитрович. — І таким шляхом згодом пішли в усій області. Це діє і буде приносити користь. Нами створено пошуково-волонтерські загони з догляду за одинокими старими людьми. А це — понад тисяча осіб у Мукачівському районі в колишніх його межах. У селі Ракошині діє геронтологічний притулок Червоного Хреста України, де перебувають до двох десятків престарілих і нерухомих людей. І названі вище загони збирають кошти на допомогу цим людям, рекламуючи їхні потреби у школах. Батьки спомагають. Також узято на облік усіх учасників АТО/ООС. Далі — пошуково-волонтерські загони вивчають біографії борців за незалежність України. У кожній школі є стенди. Зокрема, в селі Копинівці добре знають біографію дисидента Юрія Бадзя, котрий разом з Левком Лук’яненком стояв у перших лавах борні за соборну Українську державу. Я його знав особисто і ми друзі з його братом. У селі Старе Давидково діяв центр національного спротиву, який очолювала родина Качуровських. Про це діти тепер теж знають.
Далі Іван Дмитрович наголошує, що соціальний захист ветеранів — це основна місія очолюваної ним структури. Колишні керівники району Іван Михайло та Ілля Токар не лише допомагали матеріально, а й сприяли у виданні двох великих томів «Мукачівщина ветеранська — 20 років» і «Ветерани-старійшини Мукачівщини». Дуже добрі стосунки у нього також і з нинішніми очільниками району — Едгаром Токарем і Михайлом Ланьом. Як наслідок, побачила світ книжка «Добротворець» — про попереднього голову районного ветеранського осередку Петра Сербина. А сам Іван Дмитрович надрукував у пресі понад сотню нарисів про знаних людей Мукачівщини.
За його словами, узагальнено цікавий досвід військово-патріотичного виховання Мукачівських професійного аграрного ліцею імені Михайла Данканича і фахового коледжу НУБіП України. Також ветерани посприяли у ремонті дитсадка в селі Березинка, де знайшли притулок до півсотні вимушених переселенців, які там живуть і далі.
Звичайно, що для ветеранів особливе значення має робота медико-санітарної комісії, яку очолює шанована лікарка Вікторія Лані. А волонтерською діяльністю займається також і лікар Юрій Кохан. Уже стало доброю традицією, що кожного понеділка Іван Дмитрович зустрічається з керівниками району й обговорює стан лікування ветеранів та всі питання, які стосуються людей поважного віку. Часто звертається і до депутатів. У такий спосіб розв’язуються всі проблеми, які не можуть не виникати в наш важкий воєнний час. Хоча труднощів чимало...
Не можу не додати ще одне: Іван Дмитрович пишається, що його син, донька та онуки працюють у галузі медицини. Це була давня мрія батька і дідуся...
Мукачево
Закарпатської області.
Фото надано автором.
