П’ять рідних братів його батька Віктора пішли битися з нацистськими загарбниками на полях Другої світової, і п’ятеро загинули... Залишився один він — наймолодший в сім’ї, на той час десятирічний хлопчик. Згодом Віктор став професійним військовим та дав життя нинішньому захиснику України військовослужбовцю повітряного командування «Південь» Руслану Вікторовичу, який через все життя проніс пам’ять про подвиг своїх мужніх родичів та власними справами доводить, що він гідний їх.

Пішов на службу добровольцем

У далекому 1988-му нічого не віщувало того, що колись війна знов стане трагічною реальністю. З відносно спокійним серцем проводжали на строкову службу Руслана його батьки, а 19-річний хлопець, міцно потиснувши руку батькові та ніжно притулившись до щоки матері, пообіцяв не підвести свою родину та чесно виконати військовий обов’язок. І свого слова він дотримав, упродовж трьох років тягнучи тяжку лямку морського прикордонника біля «сплячих» вулканів камчатського півострова.

— Зі строкової повернувся у 22. Треба було прокладати собі шлях у цивільному житті. Але повністю перетворитися на цивільну особу я вже не хотів. Тож одразу після звільнення з війська, влітку 1991 року, вступив до тоді ще Київської вищої школи МВС України (нині Національна академія внутрішніх справ) і поїхав навчатися до Києва. Чому обрав саме шлях міліціонера? Напевно, через те, що вважав цю професію дуже суспільно значущою та по-справжньому чоловічою, — розповів про свій професійний вибір Руслан.

Зараз він є сержантом — старшим оператором відділення радіоелектронної боротьби одного з окремих батальйонів повітряного командування «Південь». А за міліцейською ієрархією Руслан — майор міліції запасу, ветеран органів МВС, який 25 років вірою і правдою служив своїй країні, захищав права й свободи громадян. І звільняючись у вересні 2013-го з міліції, навіть уявити собі не міг, що колись знов носитиме погони.

Життя покидало його по світу. Вже на третю добу після виходу на пенсію Руслан вирушив до Екваторіальної Гвінеї, де рік працював водієм самоскида під час будівництва гідро-електростанції. А згодом, уже будучи далекобійником, до лютого 2022-го включно майор міліції запасу впродовж майже восьми років мандрував дорогами Європи, доставляючи цінні вантажі всім континентом.

Руслан не волів нічого міняти в своєму житті. Робота йому подобалося, графік — теж: півтора місяці за кермом, два тижні вдома — на відпочинку. Міг отримати громадянство Литви, посвідку на постійне проживання там уже мав. Але ввечері 23 лютого 2022 року чоловік повернувся на відпочинок до Миколаївщини. І за кордон більше не поїхав.

— Не міг я залишити Україну та своїх рідних навіть попри те, що за законодавством мав можливість повернутися за кордон. Війна, виття сирен, звуки вибухів… Дивлюся, як перелякана дружина Ірина ховає заплаканого п’ятирічного внука Лева в підвалі, а в самого серце кров’ю обливається.

Наступного дня вирушив до військкомату і майже тиждень оббивав його пороги, доки не призвали на військову службу, — згадує сержант. 

Так сталося, що спочатку ніяк не виходило відшукати місце в строю колишньому морському прикордоннику та міліціонеру. Але завдяки своїй настирливості він все-таки домігся свого, і 3 березня став воїном ЗСУ, обійнявши до цього не відому йому посаду старшого оператора відділення РЕБ.

Придушував російські БПЛА

Його, 53-річного досвідченого чоловіка, важко було чимось налякати й здивувати. Багато чого побачив за своє життя. Під час оперативно-розшукової діяльності офіцеру міліції неодноразово доводилося дивитися небезпеці в обличчя, викриваючи та затримуючи злочинців. Роки служби загартували  фізично й психологічно. Але навіть йому, людині із залізними нервами та гарною витримкою, довелося дуже непросто зберігати спокій та контролювати свої емоції під час виконання завдань на одній з найнебезпечніших ділянок східного фронту.

З листопада минулого року до березня поточного ніс службу на Донеччині. Командир відділення РЕБ облаштував свої позиції у полі, неподалік колишнього сільгосппідприємства. Там їх було лише троє — він, старший групи Олександр та ще один оператор Роман. А на відносно невеличкій відстані від них розташовувалися ворожі й наші вогневі позиції. 

— На Донеччині артилерійські «приходи» та «виходи» доводилося чути щодня. Вогонь артилерії став невід’ємною складовою наших побуту і служби. Під звуки канонади ми засинали й прокидалися. Але попри всі негаразди мали без збоїв щодня виконувати наше головне завдання — своєчасного виявляти та придушувати безпілотники противника, — каже Руслан.

Перебуваючи під постійними обстрілами, виконували свої обов’язки військовослужбовці повітряного командування «Південь». За допомогою засобів радіолокації вони робили все можливе, щоб дезорганізувати ворога та, використовуючи відповідні оптико-електронні або інфрачервоні канали, перехопити керування ворожими БПЛА з метою здійснення їх примусової посадки або передачі координат зенітним ракетним підрозділам для подальшого знищення. 

Таку роботу можна назвати інтелектуальною, монотонною і навіть ювелірною, що потребує від людини високої концентрації уваги, точності та швидкості мислення. А сам процес знищення повітряних цілей противника є багатоступінчатим, в якому особливу роль відграють не лише зенітники, а й фахівці радіо-
електронної боротьби.

рашисти телефонували й погрожували

На сході було нелегко. Можна сказати, що там їхня служба тривала дещо в автономному режимі. Воїни самі готували собі їжу, забезпечували себе дровами й водою, опалювали невеличкий сарайчик, де перебували. Утрьох здійснювали цілодобове тримісячне бойове чергування, уважно прислухаючись до гулу ворожих літальних апаратів та звуків ракет і артилерійських снарядів. 

Їх лякали, їм погрожували, впродовж певного проміжку часу вдень і вночі телефонували з номерів різних закордонних операторів та своїми паскудними голосами вимагали, щоб вони склали зброю та їхали геть з Донеччини.

— Не впевнений на сто відсотків, що рашисти виявили наші позиції. Але був такий неприємний момент, коли в їхньому розпорядженні опинилася наша база даних з номерами мобільних телефонів. У який спосіб це зробили? Точно не відповім. Але факт залишається фактом: і дзвінки з тих самих польських чи українських номерів лунали. Піднімеш слухавку, а по той бік тобі кажуть, що телефонують з москви, санкт-петербурга чи з іншого російського міста і починають погрожувати. У таких випадках ми говорили, що помилилися номером, та одразу клали слухавку. А невдовзі змінили номери телефонів, і від нас відчепилися, — розповів сержант.

Він не приховує, що на війні страшно, та радіє, що одного разу дивом уцілив їхній службовий автомобіль: його напередодні Руслан поставив трішки боком та в такий спосіб рятував транспортний засіб від прямого влучення артилерійським снарядом. І, звісно, 53-річний чоловік радіє, що, виконавши завдання вищого командування, на початку березня вся їхня група, у складі трьох осіб, повернулася на Миколаївщину.

У такому поважному віці батько двох дорослих дітей, в якого є вже внук і внучка, проходить суворе випробування на міцність війною. Чи ризикував він життям і здоров’ям у мирний час? Звісно. Професія міліціонера зобов’язувала. 

До речі, нині його оперативно-розшукову справу продовжує син — старший слідчий відділу поліції капітан Дмитро Русланович. Поки батько бореться з повітряними цілями рашистів, син продовжує справу батька в протидії злочинності.

На знімку: старший оператор відділення РЕБ окремого батальйону повітряного командування «Південь» сержант Руслан.

Фото з власного архіву Руслана.