Десь 300 одиниць ворожої техніки та пів тисячі озброєного й екіпірованого особового складу рушило тоді в той бік. Але на шляху цієї ворожої армади заслоном стали вони — понад двадцять українських захисників, озброєні лише автоматами з боєкомплектом чотири магазини по 30 патронів та гранатами. Стали й вистояли, на 40 хвилин стримавши російських загарбників та в такий спосіб вигравши дорогоцінний час для побудови оборони в центрі міста їхніми бойовими побратимами.

Одразу працевлаштуватися за фахом в Олега не вийшло. У військкоматі вирішили по-іншому і вже на третій день після закінчення Миколаївського національ-
ного університету імені В. Сухомлинського за спеціальністю «вчитель фізичної культури та захисту Вітчизни» влітку 2017 року його призвали на офіцерську службу.

Але Олег з цього приводу не шкодував: якщо треба, то треба! Спочатку впродовж трьох місяців удосконалював свої знання і навички на базі однієї з навчальних частин Львівщини. А згодом його призначили на посаду командира взводу Міжвидового центру підготовки військових частин і підрозділів та перевели на рідну Миколаївщину. Там він і провів решту своєї півторарічної офіцерської служби.

Будучи командиром навчального взводу, офіцер учив елементарних азів із базової загальновійськової підготовки тих, хто тільки-но починав службу. З молодшого лейтенанта дослужився до лейтенанта. 

А коли наприкінці 2018 року Олег звільнився з лав вітчизняного війська, то вирішив не шукати роботу за прямою спеціальністю і працевлаштувався в ТОВ «Сандора». «Я вів облік продукції, що надходила до нас, та розподіляв її по місцях зберігання на складах», — згадує свої трудові будні в цивільному житті офіцер «Хортиця».

Командир штурмової групи бригади тероборони старший лейтенант Олег на псевдо «Хортиця».

На фронт пішов у перший день

Якби не початок російського повномасштабного вторгнення, то, напевно, й зараз обіймав би цю посаду. Чи таки спробував би себе як вчитель. Він даремно сумнівався з приводу сталевих нервів, які потрібні для роботи в школі. Вони в нього є! І це Олег наочно продемонстрував уже за кілька днів після підступної російської війни проти українського народу.
Напередодні разом із братом Ігорем приїхав до своїх батьків у рідне село Широке. А вранці 24 лютого їх розбудив наляканий і тремтячий голос матері, яка сповістила, що почалася війна… 

— Звісно, що спросоння було важко в це повірити. Одразу ввімкнув телевізор — дивлюсь, чую: точно війна… Ми з братом оговталися від шоку, зібралися з думками, поцілували маму та вирушили до сусідньої Снігурівки, що згодом була окупована росіянами. У місті придбали необхідні на перший час речі: ліки, продукти харчування, портативні пристрої для заряджання мобільних телефонів та одразу вирушили до місця збору військовозобов’язаних. Там пробули десь до 16-ї години вечора, доки оформлювали документи. Попередньо нас зарахували до складу миколаївської 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Сіли в автобус і вирушили до Баштанки, де в місцевому військкоматі треба було зробити відповідний запис про призначення на посаду у військовому квитку. До Баштанки ми доїхали, а от до місця дислокації 79-ї бригади не встигли, бо росіяни вже наближалися до Миколаєва, і шлях став небезпечним. Тож нас вирішили залишити та призначили на посади командирів підрозділів у складі місцевого формування тероборони. Отак я повернувся до війська та відтоді пліч-о-пліч служу разом із братом, — розповів старший лейтенант Олег. 

Бій біля Баштанки

Свій перший бій на чолі взводу він прийняв вже 1 березня на в’їзді до Баштанки. Лише доба минула відтоді, як ще не вдягнених у військову форму, без захисних шоломів і бронежилетів хлопців перевели на цю тактично важливу ділянку оборони Миколаївщини, а вже наступного дня майже впритул до них наблизилися колона ворожої техніки.

— Ворог тоді рушив на Баштанку з метою подальшого просування убік Нового Бугу. Десь 300 одиниць техніки налічувала його колона: танки, БТРи, реактивні системи залпового вогню «Град», вантажівки; а також близько пів тисячі озброєного та екіпірованого особового складу. А проти них ми — понад двадцять чоловік, озброєних лише автоматами з боєкомплектом чотири магазини по 30 патронів та гранатами. Це просто диво, що ще до початку російського наступу біля нас опинився трактор. І я, скориставшись цим сприятливим збігом обставин, попросив тракториста ковшем вирити нам укриття. Невеличкий, завглибшки трохи вище коліна, але добротний виявився окоп. Аби ми мали змогу прийняти бій та вижити, наполіг, щоб фортифікаційна споруда мала не рівний, а зигзагоподібний вигляд. Саме так треба правильно робити за військовою наукою, щоб можна було змінювати вогневі позиції та захиститися від осколків снарядів і вибухової хвилі. Дякую трактористу. Він усе зробив правильно, й у підсумку через те більшість із нас зберегли своє життя, — згадує офіцер. 

Це зараз, через понад рік після тих трагічних подій, про них можна загадувати, розставляючи певні акценти. А тоді, ближче до обіду 1 березня, побачивши перед собою всю цю ворожу армаду, кожний із двох десятків хоробрих воїнів добре усвідомлював, що цей бій може бути першим і останнім в їхньому житті.

Ворожа техніка просувалася впевнено, здавалося, жодних перешкод на її шляху не існує, і за мить росіяни ввійдуть до Баштанки. Але на відстані 20-25 метрів від позицій Олег побачив, що становище противника стало вразливим, і дав команду: «Вогонь!» 

Після цього ворожа колона одразу припинила свій рух. В окупантів почалася паніка. Вони вистрибували з вантажівок, намагаючись зрозуміти, звідки по них ведеться стрільба. Спочатку подумали, що тероборонці зайняли позиції у невеличкій церкві, розташованій неподалік. Почали гатити з танків по ній, вщент її зруйнувавши. А вже згодом, викривши позиції українських захисників, відкрили вогонь в їхній бік.

— Ми спромоглися дати бій противнику, який у десятки разів переважав нас, та призупинити просування ворожого батальйону до Баштанки десь на 40 хвилин, — згадав про той бій старший лейтенант Олег.

За словами офіцера, ані він, ані його підлеглі під час бою страху не відчували. Ніхто з хлопців — вчорашніх звичайних мирних мешканців — не розгубився. Всі діяли чітко за командою, адреналін зашкалював. Ворожі танки, БТРи гатили по них, а вони у відповідь закидали ворога гранатами та вели прицільний автоматний вогонь.

— Ми завдали противнику певних втрат. Але, на превеликий жаль, і самі втратили чотирьох бойових побратимів. Один із них виконував визначені завдання, перебуваючи трохи попереду наших позицій. Його рашисти взяли в полон, зв’язали руки та показово розстріляли. Ще троє загинули в бою. Гатили по нас і з танків, і з бронетранспортерів, і зі стрілецької зброї. А потім вирішили нас обійти і в такий спосіб швидше дістатися центру Баштанки. Скажу відверто, якби вони не поспішали, то шансів вижити в нас майже не було б. Центру Баштанки ворог дістався, але місто не захопив. Там на нього чекали інші бійці нашої теорборони, озброєні тими ж автоматами, гранатами та «коктейлями молотова». У місті почався бій, і рашисти були вимушені відступити, — розповів командир штурмової групи бригади тероборони.

Як знищили «тигри» і Т-90

Після цього його підрозділ передислокували до іншого місця, іде також тримали оборону воїни 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Тривожний тоді був час — початок березня. І противник ще не втрачав надії захопити всю Миколаївщину, постійно шукаючи вразливі місця в системі нашої лінії оборони та висуваючи вперед свої розвідувально-диверсійні групи.

Працювала ворожа розвідка і поблизу позицій, які утримував підрозділ під командуванням «Хортиці».

— Пам’ятаю, як одного разу вночі наші хлопці виявили рашистську ДРГ, відкрили по них влучний вогонь, і ворог із втратами відійшов. А вже наступного дня він спробував підібратися до нас на своїх броньованих позашляховиках модифікації «тигр». Але на той час ми теж вже були озброєні не лише автоматами, й за допомогою протитанкового ракетного комплексу один з їхніх «тигрів» вдалося одразу знищити. А потім у штурм на ворога пішли бойові побратими із 80-ї десантно-штурмової бригади. Дуже жорстку відсіч отримали тоді окупанти, втративши кілька одиниць «тигрів», свій хвалений танк третього покоління Т-90 та мінометний розрахунок, унаслідок чого вони знову були вимушені відступити, — розповів Олег.

Від ворожих обстрілів у бліндажі сипалася земля

Відтоді, з початку березня, й донині підрозділ, яким командує старший лейтенант «Хортиця», несе службу на Миколаївщині, обороняючи південну частину регіону. Півтора місяці тому його призначили командиром штурмової групи. Місця дислокації підрозділ іноді змінював, але напрямок оборони залишався незмінним — південним. 

Гучна слава про 20 сміливих воїнів, які вступили у двобій із ворожим батальйоном 1 березня на під’їзді до Баштанки, дійшла й до окупантів. Дізнавшись про те, що позиції неподалік рашистських зайняли саме «баштанські тероборонці», ворог того самого дня випустив по українських захисниках понад двадцять артилерійських снарядів.

— До самого визволення правобережжя Херсонщини російські загарбники гатили по нас щодня із САУ, «градів» та інших систем артилерійського озброєння. Часто на світанку доводилося просинатися у бліндажі через те, що від вибухової хвилі починала сипатися земля. Але нам треба було триматися саме на визначеному рубежі, й ми трималися — навесні, влітку та взимку постійно окопуючись та зміцнюючи свої фортифікаційні споруди. І це ми робили не зупиняючись, бо добре усвідомлювали, що від того, наскільки ми будемо добре захищені в інженерному сенсі, залежить і виконання нами поставлених завдань, і наше життя, — розповів командир штурмової групи. 

За його словами, в ході наступальних дій, що тривали в листопаді минулого року, його підрозділ залишався на місці та мав протидіяти ворогу в разі спроби ним прориву через визначену ділянку оборони. Згодом, після визволення правобережжя Херсонщини, тероборонці трохи просунулися вперед, і зараз, як і всі воїни Сил оборони, очікують на подальші наступальні дії з метою визволення всієї території України.

Брат Ігор несе службу в цій самій бригаді, він — командир роти. Вдвох вони вже зробили велику справу, відремонтувавши батьківський будинок, який був значно пошкоджений внаслідок масованих ворожих артилерійських обстрілів по рідному селу.

Разом зі всіма українськими воїнами Олег робить вуе для того, щоб невдовзі український південь став вільним від рашистських загарбників. Він воліє знову повернутися до Криму, гірськими стежками якого мандрував у далекому 2011 році в складі туристичної експедиції. Власне, для цього він і служить, щоб українська земля з її неповторною унікальною природою та ресурсами належала українцям. І в цьому сенсі українські воїни зроблять усе можливе для найшвидшої реалізації цієї мети. Чужого нам не треба, а свого ми не віддамо!

Фото Дмитра ЗАВТОНОВА.