У Державному історико-культурному заповіднику «Поле Полтавської битви» втілили в життя новий виставковий проект «Мазепинці — поборники незалежності України». Пересувну експозицію, створену науковцями згаданої скарбниці минувшини за фінансової підтримки Посольства Швеції, присвятили першій українській політичній еміграції початку ХVІІІ століття. Ідеться про однодумців і соратників Івана Мазепи та обраного козаками після відходу видатного гетьмана у вічність його наступника у вигнанні Пилипа Орлика.

Після поразки шведсько-українського війська під Полтавою від армії московитів частина козаків разом зі своєю старшиною залишили Гетьманщину-Україну і змушені були жити за кордоном. Спершу в місті Бендери, яке належало Молдовському князівству Османської імперії, а потім і в Швеції, Франції, Німеччині, Англії, Речі Посполитій та деяких інших країнах. Саме в Бендерах новообраний гетьман Пилип Орлик став загальновизнаним лідером тієї еміграції й 1710 року створив «Договори і Постановлення...», якими мала послуговуватися Козацька держава. Та поява цього знакового документа була б неможлива без його тодішніх найближчих соратників і порадників. Тобто без сподвижництва тих повпредів Козацької держави, котрі не змирилися зі згаданою поразкою й понад усе прагнули повернути втрачені вольності та здобути нові. Щоб жити на своїй Богом даній землі за своїм праведним законом, а не за повеліннями чужинців-завойовників.

У строю нескорених — не тільки гетьмани

У музейній експозиції закладу є розділ, присвячений тій першій українській політичній еміграції. Однак, за словами очільниці заповідника Наталії Білан, потреба вийти за рамки такого вузького формату й навіть за стіни музею стала очевидною, коли минулоріч тут готувалися до відзначення 350-річчя з дня народження Пилипа Орлика. Свій внесок у популяризацію його імені та спадку тоді зробила й заступник директора заповідника з наукової роботи Людмила Шендрик. Її книжка «Гетьман України Пилип Орлик» вийшла у світ 2022 року завдяки полтавській «Просвіті».

Але ж його світлим іменем список мазепинців—продовжувачів справи видатного гетьмана не вичерпується! Зрештою, скільки їх тоді стало у стрій нескорених, зокрема й за кордоном? І чому про більшість із них ми досі не знаємо практично нічого? Царські сатрапи й придворні історики, звісно, всіляко применшували їхні кількість та рівень представництва. Та взагалі замовчували або називали повпредів цього руху «жалкімі бандамі сторонніков Мазєпи»...

Хоча, за свідченнями незаангажованих дослідників минувшини, після Полтавської битви тільки у Бендерах отаборилися півсотні представників козацької старшини, півтисячі козаків Гетьманщини й понад три тисячі запорожців. До того ж їхнє військо поповнювалося й надалі, коли були спроби повернути втрачене зі зброєю в руках... Відомий письменник, історик і громадський діяч Гнат Хоткевич називав тодішніх продовжувачів справи Мазепи «не убогими егоїстами, а рицарями смерті», котрі за свою ідею й світлий ідеал національної незалежності «віддали і вигідне життя своє, і спокій, і душу».

За умов, коли спочатку в російській імперії, а потім в срср культивувався міф про те, нібито Мазепу практично ніхто з українців не підтримував, на імена тих перших емігрантів було накладено не менш жорстокі табу, ніж на «крамольного» гетьмана. Не давали забути їх дослідники із середовища української діаспори на Заході. Однак їхні можливості для ґрунтовних розвідок про фактично забутих персонажів нашої історії також були обмежені.

Давні союзники-шведи знову допомагають

Істотно розширилися горизонти і збільшилися глибини пошуку вже в наш час, коли з’явилася можливість поєднувати зусилля вітчизняних і зарубіжних істориків, архівістів. Та ще й використовувати при цьому сучасні технології, зокрема оцифровані документи, які зберігаються в зарубіжних архівах. Послуговуватися ними надто важливо саме сьогодні, коли Івана Мазепу та його соратників доводиться буквально «відвойовувати» у трубадурів рашизму, визволяючи їх із полону суцільної брехні й інсинуацій про «зраду», відступництво від присяги тощо.

Робити це допомагають наші давні союзники — шведи. Адже й у реалізації згаданого виставкового проекту полтавським науковцям і музейникам усіляко сприяли їхні колеги з цієї країни на півночі Європи. З останніми працівники заповідника ще раніше налагодили досить тісні зв’язки. Однак добування відомостей про тих, хто перебував «у тіні» головних дійових осіб нашої спільної історії потребує особливої наполегливості та скрупульозності.

Тож Людмила Шендрик відзначає старання шведського історика Лукана Генріксона, котрий зібрав багато документів, зокрема й про українських політемігрантів, у регіональному архіві міста Лунда. Саме у цьому місті, а не в столиці Стокгольмі, свого часу, після поразки у Полтавській битві й перебування в Бендерах, жив і продовжував свою діяльність шведський король Карл ХІІ. За таких обставин у тамтешньому архіві осіло чимало документів із особливо цінним для нас листуванням.

Надані Луканом Генріксоном матеріали допомогли працівникам полтавського заповідника представити на стендах пересувної виставки одразу десять персоналій. Це Пилип Орлик, його дружина Ганна та син Григор, племінник Івана Мазепи Андрій Войнаровський, ватажок запорожців Кость Гордієнко та представники козацької старшини Григорій Герцик, Федір Мирович, Дмитро Горленко, Федір Нахимовський і Клим Довгополий.

Справжніх мазепинців московити не зломили ні тортурами, ні солодкими обіцянками

Серед згаданих персоналій певною контраверсійністю вирізняється постать Андрія Войнаровського. Соратники звинувачували його у привласненні чималої матеріальної спадщини дядька та відстороненості від справ того-таки козацького уряду в екзилі. Однак і він на еміграції продовжував політичну діяльність, яка так дратувала царя петра І та його посіпак. Тож останні розробили спецоперацію з його арешту за кордоном та вивезення до московії, де він провів решту життя у в’язниці й на далекому засланні. Але тортури не зломили близького родича видатного гетьмана, ідеалів «мазепинства» він не зрадив.

Під час справжнього полювання за гетьманськими урядовцями у вигнанні царські сатрапи схопили й генерального осавула Григорія Герцика. Після допитів і катувань його запроторили за ґрати сумнозвісної Петропавлівської фортеці, й тільки на схилі віку дозволили жити у москві без права виїзду на Батьківщину... А чого варта безпрецедентна діяльність в інтересах Франції й задля «свободи козацької нації» українців тогочасного «Джеймса Бонда» — блискучого дипломата й військового, сина Пилипа Орлика Григора. Його справи й карколомні пригоди на ниві таємної дипломатії нагадують сюжети захоплюючих детективів.

Зрештою, останніми з могікан у когорті емігрантів-мазепинців з числа козацької старшини стали два Федори — Мирович і Нахимовський. Як представники уряду в екзилі, вони продовжували свою дипломатичну роботу в Криму задля створення проукраїнської коаліції держав навіть тоді, коли кожному з них було вже за 80 років. 

Щоб нейтралізувати їхні зусилля, царські високопосадовці спершу пропонували їм амністію й повернення маєтків. Але на цей гачок підступних московитів політемігранти не «клюнули».

Тоді було розроблено план їхнього викрадення та фізичного знищення. Та, зважаючи на ймовірний негативний міжнародний резонанс довкола таких терактів, російський канцлер Воронцов порадив усе-таки залишити цих ворогів імперії «у спокої». Мовляв, обидва мають похилий вік, тож скоро самі зійдуть у могилу... Згідно з останніми уточненими даними українських дослідників минувшини, Мирович і Нахимовський померли у 1861 році.
Конституційний спадок перших політемігрантів доводиться дописувати кров’ю на полі бою...

Тож, як бачимо, ще понад півстоліття (!) після сумнозвісної Полтавської битви безпосередні соратники гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика нагадували урядовцям і громадянам багатьох європейських країн про прагнення українців визволитися з московського ярма. Власне, прагнення до волі й до будівництва своєї держави. В Європі цих законних повпредів справжньої, а не підневільної Гетьманщини слухали. Їм співчували, в чомусь підтримували. Однак прислухалися до них там далеко не завжди...

Бо, звісно, в тодішніх умовах затятого суперництва між імперіями й державами ще ніхто повною мірою не уявляв, якою за-
грозою для всієї Європи та світу стає імперія російська, що тільки-но набирала ваги. Причому значною мірою за рахунок гноблення українців... Однак у тому, що навіть у «темні» для них часи про нашу націю в Європі знали й розрізняли Козацьку державу та московію, заслуга тієї першої української «мазепинської» політичної еміграції неоціненна.

Про це варто пам’ятати й сьогодні, коли з успадкованим іще від Пилипа Орлика та його соратників-однодумців конституційним спадком прямуємо до Європейської та Євроатлантичної спільнот. Попри намагання рашистів зупинити той поступ не лише ракетами та снарядами, а й тотальним оббріхуванням-паплюженням справжніх українських героїв. Зокрема, й тих, які боролися за нашу волю понад три століття тому.

А в тому, що такі потуги жалюгідних «істориків» з ядерною дубинкою за плечима є марними, засвідчує й успіх згаданої пересувної виставки, яку презентували в кількох полтавських вишах. Знайомлячись із нею, сучасні студенти вже не «клюють» на брудні вигадки московитів про «ізмєнніка Мазєпу» та «бандітов-мазєпінцов». І ще більше впевнюються в тому, що їхні ровесники на фронті, воюючи з окупантами й загарбниками, продовжують справу славних предків.

Полтава.

На знімку: Людмила Шендрик біля стендів виставки.

Фото автора.