Вони допомагають їм і побратимам, як кажуть, без вихідних і свят.
Жінки познайомилися випадково, коли Ірина втекла від війни на рідній Донеччині у Вінницю. Їх стосунки зміцнило те, що в обох сини на фронті. «Наталя для мене більше, ніж сестра», — каже пані Ірина. Разом вони без вихідних і свят допомагають нашим захисникам. Під час розмови з «Голосом України» розповіли про волонтерство, про патріотизм і зраду, погрози сепаратистів.
З Наталією та Іриною спілкувалися у їхньому волонтерському «центрі». Так жартома називають невелику кімнатку на 11 квадратів у невеликому пристосованому будиночку на проспекті Юності у вінницькому мікрорайоні Вишенька. Тут швейне ательє. Орієнтиром слугує прапор на паркані. На синьо-жовтому полотні промовистий напис: «Моя хата не скраю. Давайте разом робити крок до Перемоги». У такий спосіб Наталія, власниця ательє, закликає земляків підтримувати військових.
Жінкам допомагає чоловік пані Ірини — Віталій, у нього група інвалідності. Під час спілкування у Віталія задзвонив телефон. «Мабуть, син», — стрепенулася пані Ірина. Декілька слів — і розмова закінчилася. Дзвінки з фронту короткі, але такі очікувані! Телефонує — значить живий! І це найголовніше.
Пані Наталія теж зраділа дзвінку. Мимоволі згадала про свою дитину. Хлопець добровольцем пішов на війну. Так само, як син її нових знайомих з Донеччини.
— Ви як сестри, — кажу своїм співрозмовницям.
— Неправда, Наталя для мене більше, ніж сестра, — відповідає пані Ірина. Жінка вдячна сину, що порадив їхати саме у Вінницю. Тут вона зустріла Наталію, колегу по професії. Каже, дуже гарна людина.
В орендованому приміщенні пані Наталія надає послуги з пошиття і ремонту одягу. Війна багато що змінила не тільки в роботі, а й у житті. Син взяв до рук зброю і пішов на фронт. Відтоді всі її думки про нього. На початку війни багато людей виїжджали з Вінниці. Вона теж поїхали на малу батьківщину, у село, що у колишньому Чечельницькому районі. Через тиждень їй зателефонувала клієнтка і каже: «Наталіє, ви могли б розгрузку пошити?».
— А я й слова такого раніше не чула, — розповідає жінка. — Так і відповіла їй.
Попри це, наступного дня о п’ятій ранку уже була на автобусній станції. Водій сказав: «Всі з Вінниці виїжджають, а ви...».
Їй принесли зразок розгрузки. Роздивилася і взялася за роботу. Сама покроїла тканину, виготовила лекала... Робила вручну, без електричного ножа.
Клієнтка замовили 18 розгрузок. Сказала, дуже потрібні хлопцям, терміново. Наталія зателефонувала знайомій: «Інно, прийдіть, допоможіть», потім ще одній: «Танюшо, допоможеш?».
Моя двоюрідна сестра перукар. Вона теж прийшла в ательє. Прасувала.
Отак ми починали через тиждень після початку війни. Згодом люди дізналися, що шиємо для хлопців на фронт, і почали приходити до нас. Ви навіть не уявляєте, скільки людей побувало у цій «рукавичці»!
Приходили також студенти Донецького університету. Для всіх робота знаходилася.
Шили сумки для аптечок, медичні ноші, балаклави, розгрузки, плитоноски, рукавиці, наколінники. Не відмовляли нікому з волонтерів.
Найбільше працювали з організацією «Волонтери Вінниччини». Не раз до нас звертався колишній кіборг, а нині волонтер Олександр Сарабун з Могилева-Подільського, який ще під час АТО втратив обидві ноги.
Три місяці шили день у день. У той час ательє нічого не заробляло.
Я мислила так: якщо допомагаю нашим військовим, можливо, хтось допоможе моєму синові.
Родзинку в роботу вносив наш наймолодший помічник — шестирічний хлопчик Артем. Він приходив з родичами. Цікавився, кому ми це все шиємо? Кажу, для ЗСУ. А він у відповідь: «Чим вам допомогти?». Мене це так здивувало! Не знала, що сказати дитині. Йому доручили робити мітки на тканині. Він додавав нам сил і бажання. Якщо хлопчик у такому віці старається, то й нам не можна опускати руки.
Насправді, було важко. По-перше, через велику кількість замовлень. По-друге, окремі вироби виготовляли з цупкої тканини. Вона, як брезент. Але ще важче морально. Інколи шила і плакала. Сльози горохом котилися.
Співрозмовниця порівнює ситуацію з волонтерством у перші дні війни і тепер. Одні пояснюють, що втомилися, інші не мають грошей. Ті, хто має, не поспішають ділитися.
— Раніше, пригадую, син просив купити для них генератор, — продовжує Наталія. — Кинула клич — і зібрали необхідну суму. Тепер не те. Збираємо на тепловізор, але непросто це дається. Друзів стало менше, бо я до всіх пристаю з допомогою.
Зате у неї з’явилася надійна помічниця. Пані Ірина працювала на Донеччині на швейній фабриці. Тепер вони, двоє професіоналів, удвічі швидше виконують замовлення для військових. До речі, дехто з них безпосередньо звертається до них, волонтери також продовжують замовляти необхідні вироби.
Переїхати до Вінниці батькові й мамі порадив син. Сказав, що спокійніше почуватиметься на фронті, знаючи, що батьки у безпеці. Їхній син, як і син Наталії, добровольцями стали на захист рідної землі.
Рішення про переїзд прийняли після того, коли погрози на їхню адресу почали писати на стіні будинку. Ірина каже, що у їхньому цеху, де працювали 20 швачок, тільки троє мали патріотичні налаштування. Інші молилися на росію.
— Патріоти все одно є в нашому місті, — каже чоловік Ірини Віталій і показує на телефоні фото з написами на адресу путіна і його рашистів. Такі написи патріоти робили на парканах, будинках, зупинках. — Одне прикро — їх було менше, ніж сепаратистів.
...Під час нашої розмови майстрині шили медичні ноші. На столі лежали готові сумки для аптечок. Найбільше їхнє бажання, щоб швидше настала Перемога і сини повернулися додому!
Фото автора.
