Учасник двох українських майданів. У 2014—2015 роках захищав Україну на сході у складі 28-ї окремої бригади імені Лицарів Зимового Походу, де втратив одну ногу та дістав тяжке поранення другої. Про його звитягу знають друзі, його думку поважали навіть недруги, він — авторитетна людина серед побратимів, його принциповість та безкомпромісність — зброя, якої побоювалися чиновники.
А ще він — поет, який колись написав: «І два життя було б замало». Не дарував йому Господь друге життя, хоча, насправді, до останньої хвилини його друзі на це сподівалися.
Два життя, звісно, не одміряно нікому. Народився в гарному куточку України, у селі Шляхова Вінницької області. Батьки працювали в селі, тато агрономом, мати зоотехніком. Вони мріяли, щоб син пішов у педагогічний інститут, бо хлопець мав досягнення і в спорті, і в навчанні. Але Олег вирішив по-своєму. Вступив до Вінницького будівельного училища на спеціальність «плиточник-гранітчик-мозаїчник». Будівництво завжди його вабило, адже результат праці очевидний. До того ж спеціальність передбачала творчий підхід, що було до вподоби молодому хлопцю.
Після завершення навчання в училищі, як відмінник, обрав для себе роботу у Львові. Втім, зрозумів, що треба вчитися далі. Вступив до будівельного технікуму на спеціальність «промислове цивільне будівництво», що в місті Тальне Черкаської області. Символічно, що саме тут колись навчалися та познайомилися батьки Олега. А поруч жив дід, в якого хлопець навчився бондарства.
По завершенню технікуму — служба в армії, у ракетних військах, у Казахстані. Толкового хлопця примітили і запропонували службу у військах спецпризначення. Ті роки — окрема тема. Довелося брати участь у локальних військових конфліктах чи не по всьому світові. Відтоді й зрозумів сутність імперської системи радянського союзу та росії, які втручалися у будь-яку ситуацію, що виходила з-під контролю.
Він служив не імперській державі, а людям. Тим, хто проводжав його до армії, тим, хто казав: «Служи достойно, синку». Синок не підвів та не зрадив своїх людей, свою Україну. Він категорично відмовився продовжувати служити у складі розвідки, незважаючи на вмовляння особового відділу та обрав для себе мирне заняття.
Повернувшись з армії, було непросто, як і всім в тривожні 90-ті. Навчався в Черкаському інженерно-технологічному інституті, працював у Сибіру та Монголії. Нарешті повернувся до України — у Миколаїв — з дружиною та сином.
Уперше Олег потрапив на війну, яка ще не була війною, в Чонгарі. Його бойова географія тоді була — від селища Спартак до Волновахи. Бригада стояла в три лінії оборони. Олег пройшов все особисто. Найнебезпечніші напрямки — Невельське, Красногорівка та Мар’їнка. Там, де ворог завдавав найстрашніших ударів, де намагалися прорватися. Не дали. Не прорвалися. Завдячуючи і героїзмові Олега Кравця.
Його побратим, кіборг Олександр Терещенко так згадує про Олега: «Він втратив ногу, я руки... «З нас би двох одного нормального зробити...» — жартував я, а він реготав, примружуючи очі так, як може лише він. Потім ми прив’язували себе ланцюгами до скель Гардового острова, щоб запобігти його затопленню і не допускали жодної думки про можливість відступу...»
До останньої хвилини життя Олег очолював Штаб опору затопленню Бузького Гарду. Він був і залишається борцем за природу, Україну, гарне та світле майбутнє. Він просто не міг втриматися на місці. З першого дня повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го пішов до тероборони. Виконуючи чергове бойове завдання, у травні цього року загинув під Бахмутом внаслідок мінометного обстрілу. Виходить, що двічі віддавав своє спочатку здоров’я, а потім і саме життя за захист суверенітету і територіальної цілісності України, сповна виконавши свій конституційний, людський, чоловічий обов’язок.
...На початку травня попросив надіслати йому світлини сакур, які він висаджував разом із сином на вулиці Садовій, у Миколаєві. Тепер ці сакури нагадуватимуть всім про справжнього героя. А на острові Бузький Гард, який так відчайдушно захищав Олег Кравець, друзі планують встановити бійцю пам’ятний знак.
Фото з відкритих джерел.
