Працював у приймальному відділені лікарні в Нетішині. А торік навесні його мобілізували до лав Збройних Сил України.
На фронті він не стріляє, не запускає у ворога снаряди, не ходить у розвідку і не бере в полон. Він просто рятує побратимів. І ця його зброя сильніша не тільки за ворожі ракети, а й за саму смерть. Бо дуже часто медики дають нашим захисникам другий шанс на життя після отриманих поранень.
Саме за це Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив військового фельдшера Дмитра Поночовного нагрудним знаком «Золотий хрест».
У таких, як Дмитро, військових медиків — своє поле бою. Вони стоять на тій межі, що між життям і смертю. І у них своя перемога — врятовані життя українців.
Рятували поранених з перших днів
Андрій і Ольга Свист — подружжя лікарів. До війни Андрій працював нейрохірургом в Інституті нейрохірургії імені Ромоданова, Ольга — педіатром. Усе перевернулося буквально з перших днів повномасштабної агресії.
Розуміючи, що на підступах до Києва тривають бої, а отже, є поранені і ті, хто потребує допомоги, вони поїхали до Ірпінської лікарні, щоб допомогти тамтешнім колегам.
Попереду була невідомість, і спочатку здавалося, що це відрядження, як і війна, не може бути довгим — ось-ось це жахіття має припинитись. Але вже там, на місці, зрозуміли, що все надто серйозно: військові, місцеві жителі, діти прибували і прибували з важкими травмами. А лікарні й операційної в класичному розумінні слова вже, по суті, не стало. Потрібно було оперувати без світла і води, в пристосованому приміщенні під постійними обстрілами.
Їхня операційна — як їхня передова. Це було місце, куди люди потрапляли з пекла війни. Однією з перших стала семирічна дівчинка з важким пораненням у голову. Коли її родина виїжджала з Києва, то потрапила під обстріл.
Мати та старший брат загинули. Залишився батько. А дівчинку врятувало те, що хірургу Андрію Свисту вдалося під час операції витягнути з її голови осколок.
Родину ще однієї дев’ятирічної дівчинки рашисти обстріляли, коли вони намагалися виїхати з Гостомеля. Тоді загинув батько, а поранена дівчинка, стікаючи кров’ю, два дні разом із мамою і сестрою ховалася у підвалі, перш ніж потрапила до лікарів. Їй не вдалося врятувати руку. Але вони врятували їй життя.
Протягом двох тижнів Свисти працювали в Ірпінській лікарні. І буквально за кілька днів до окупації вирішили залишити її. Не самі. За два дні лікарі вивезли з-під обстрілів понад пів сотні пацієнтів.
Так для цієї родини розпочалася боротьба за свободу країни. Потім на зовсім короткий час приїхали до Шепетівки, звідки Ольга родом. Але у статусі внутрішньо переміщених осіб пробули недовго. Ольга як військовий офіцер стала начмедом однієї з військових частин. Андрій — бойовим медиком, який продовжив оперувати поранених.
Обоє стали лауреатами премії «Національна легенда України». А пізніше отримали звання заслужених лікарів України.
Постійний бій з болем і стражданням
Своїм шляхом пройшов військовий лікар-хірург з Хмельницького Денис Гайдук. Війну він зустрів у Волновасі. Туди його у місячне відрядження направили з Маріупольського госпіталю. Та коли на світанку 24 лютого прогриміли потужні вибухи, зрозумів, що війна вступає у новий етап. Тоді вирішив повернутися до Маріуполя...
Це були тільки перші дні повномасштабного вторгнення, а поранених було не злічити. Свою операційну Денису довелося розгортати на базі місцевого кардіоцентру. Мінімум ліків, хоч якесь обладнання та інструмент і десятки поранених — так розпочав свій шлях до перемоги Денис. Це неможливо уявити, але була доба, протягом якої він з колегами прооперував понад сотню пацієнтів.
Операційна — як бункер. У ній — два хірурги, інтерн-анестезіолог, медсестри. На лобі — ліхтарик. Постійні обстріли та бомбардування. Інколи від вибухів може відірвати від землі й тих, хто стоїть за операційним столом...
А коли стояти там уже не можна було, медики перейшли до «Азовсталі». Там два місяці щодобових операцій, перев’язок, повне моральне й фізичне виснаження. Як пізніше згадає хірург, там постійно були біля смерті. Але вижили.
Та після всього цього — полон. Там не було пострілів і вибухів. Там було одне завдання — вижити серед постійного морального, психологічного знущання та побоїв.
Він вижив. Для того щоб повернутися додому, обійняти рідних. І знову піти у бій. Бій зі стражданням, болем і смертю.
Війна не шкодує нікого
Для Лілії Шулик (на знімку) бій закінчився. У свої 22 роки вона могла тільки розпочинати своє життя. Виходити заміж, народжувати дітей, працювати у тихій лікарні...
Все сталося не так. Випускниця Чемеровецького фахового медичного коледжу обрала шлях воїна, вступила до лав ЗСУ, стала бойовим медиком.
Вона не тільки рятувала поранених. Коли потрібно було, брала до рук зброю, щоб допомагати побратимам. Вона була однією з тих, для кого не існує іншої України, окрім як вільної і незалежної. І була впевнена, що зробити її такою — їй до снаги.
Не встигла. Бойові побратими пообіцяли помститись за Лілю. І вони зроблять те, чого так хотіла ця відважна дівчинка, — дійдуть до Перемоги.
Фото з відкритих джерел.
