Магістр мистецтва, педагог і композитор став оператором протитанкових ракет, а його дивовижні пісні лунають на всіх фронтах вселенської української битви за свободу і незалежність.

Рання весна 1994 року. Холодний Яр. Лісове урочище вже вкрилося пролісками й рястом. На узгірку, місці останнього бою отамана холодноярської збройної організації Василя Чучупака, нас зібралося небагато.

Це було перше громадське вшанування повстанців, захисників самостійної України від московських заброд. Тодішня влада не вітала «націоналістичні» заходи і навкруг гурту, з хащ, зірко спостерігали за тим, що відбувається, «люди у цивільному».

— Нас сьогодні одиниці, — мовив до присутніх київський дослідник визвольних змагань Роман Коваль. — Та я вірю, що сюди, на цю святу землю, кожен клаптик якої дихає історією запеклої боротьби українців за свою волю, прийдуть сотні, тисячі людей і здійсниться Тарасове пророче: «І повіє огонь новий з Холодного Яру!».

...В унісон проголошеній промові обізвалася бандура. Її дзвінкі звуки і сильний красивий голос полинули над лісом і піднялися до небес. Старовинну козацьку пісню проникливо виконував юнак. Він був надзвичайної вроди: мужнє обличчя, густа темна чуприна, сині, як барвінки, виразні очі. На рукаві його куртки привертала увагу червоно-чорна пов’язка. Хлопець належав до популярної серед української патріотичної молоді організації УНА-УНСО.

Так відбулася перша зустріч з Василем Лютим, молодим бандуристом, уродженцем Шевченкового краю та славної Звенигородки. Через десятиліття він стане Живосилом, знаним музикантом-характерником, автором сотень пісень і балад, котрі полонять серця й уми українських патріотів.

А тоді, наприкінці 90-х років минулого століття, після закінчення Київського вищого музичного училища імені Глієра, Василь поринув не лише у вир музики, а й у вихор політичної боротьби. Країну потрясло вбивство Георгія Гонгадзе. За організацію антиурядових протестів арештували черкаських лідерів УНА-УНСО. Василеві також могло загрожувати ув’язнення, та ідейно цілеспрямований юнак не звернув з обраного шляху. Протягом року він виконував обов’язки керівника крайового осередку організації і писав музику.

Приблизно на цей час припадає Василеве захоплення історією дохристиянського періоду України-Русі. Він глибоко вивчав звичаєву родову віру праукраїнців та створив цикл пісенних композицій. Виходять диски «Щит Перуна», «Просинайся, наш Боже!», альбом «Оріяна: життя, як є», твори «Мати Слава», «За Україну, за Волю», «Перуниця» та інші. Тоді ж було написано «Меч Арея», незвичайну за силою духу пісню, котра звучала потужно, грізно, мов «грім у наковальні Бога»: «Чаркес — чарівний меч Арея. Тримали Тур і Святослав ... Тримали витязі-князі, Тримали лицарі-гетьмани. А зараз він в твоїй руці».

Містична історія цієї пісні. Знадобилося десять років, щоб загадковий, космічний її текст-речитатив увійшов у резонанс з емоціями сотень тисяч сучасників і розбудив їх, потряс до глибини душі. «Меч Арея» сліпучою блискавицею осяяв тисячолітній шлях українців, показав, хто вони є і ким будуть. Пісня у виконанні самого Живосила, лідера гурту «Тінь Сонця» Сергія Василюка, «Гайдамаків», «Говерли», національної капели бандуристів зазвучала як славень незламним борцям, як могутній заклик до відсічі на всіх фронтах 2014 року. Тоді ж у більшості співвітчизників остаточно утвердилося незворушне, сакральне: «Найточніше кордони держави відмічає гострий меч».

Та це станеться згодом. А в 2008 році у Василевому житті відбулися кардинальні зміни. Разом з родиною він переїхав з Києва на батьківщину дружини, у місто Рубіжне. Працював учителем у школі, вів активну культурологічно-просвітницьку діяльність, концертував, писав наукові роботи, зокрема, підготував надзвичайно цікаву і глибоку «Генезу бандури».

Навесні 2014-го на українському сході за допомогою московських шовіністів підняли голови бандитсько-сепаратистські угруповання. Василь Лютий разом з однодумцями почав чинити їм спротив. На одному з мітингів на підтримку єдності України його врятував від неминучої загибелі Божий промисел. Озвірілі бойовики схопили беззбройного вчителя і прив’язали мотуззям до дерева. Живосила били, катували, ображали, врешті кинули до відділку УМВС. Лише завдяки миттєвій реакції київських друзів та їхньому зверненню до ОБСЄ Василь Лютий вийшов на волю.

— Після повернення до Києва, — пригадує Живосил, — розпочалась арт-волонтерська робота. У складі музичних гуртів і одноосібно я об’їздив майже всі ділянки фронту, дав понад сотню концертів. Виступав у містах Донеччини і Луганщини, Харківщини і Дніпропетровщини. Одночасно вів на «Радіо Культура» культурологічно-пізнавальні передачі. Згодом влився у родинний гурт «Буття», котрий, окрім усього, відроджував старовинні українські музичні інструменти: басоль, денцівку, жоломійку, вторку тощо. Поїздки на фронт, концертна, педагогічна, доброчинна діяльність — життя тривало, вирувало, допоки його не обірвав зловісний ранок 24 лютого.

У складі Української добровольчої армії Живосил став на захист рідної землі. Згодом була рота Української військової організації, котра влилася у 23-й окремий батальйон спеціального призначення 1-ї окремої Президентської бригади імені Богдана Хмельницького.

У листопаді 2022 року у боях поблизу Бахмута його поранено. Бій був несподіваним і виснажливим. У Живосила були тактичні навушники і тактичні беруші. Однак амуніцію він не вдягнув свідомо. Кожна втрачена секунда вартувала людського життя. Василь Лютий вів бій з танкового гранатомета. У якийсь момент відчув, що втрачає слух — вибухи і постріли чулися невиразними і приглушеними. Однак бій тривав і поранений не залишав своєї позиції. Завдяки миттєвій реакції бійця, його влучності та витримці вдалося врятувати понад три десятка піхотинців, котрих уже оточували вороги. Лише через два тижні по тому Живосила вдалося евакуювати.

— Найдорожче, що є у музиканта, це слух, — продовжує мій співрозмовник. — Контузія і акубаротравма позбавили мене можливості нормально чути. Чи назавжди — не знаю. Зараз повернувся у рідну бригаду, користуюся слуховими апаратами...

Інколи, у рідкісні хвилини затишшя, Василь бере до рук гітару — бандура «відпочиває» вдома. Хлопці просять. Кажуть, що характерники уміють грати та співати наперекір будь-якій біді. І це правда. Побратими переконалися, що Живосилове характерництво, бувало, рятувало їх у найкритичніших ситуаціях. А ще вони стали сильнішими і мудрішими завдяки Василевим оповідям про українських велетів-героїв, про їхню мужність, несхитну волю, гідність і честь.

Нещодавно збулася одна з мрій Живосила Василя Лютого. Він знову, укотре, потрапив до легендарного Холодного Яру. Перед меморіалом воїнів незламного національного духу, полеглими патріотами з «Правого сектору», «Фрайкора» та 5-го легіону «Карпатської Січі» грізно і велично звучала Живосилова бандура. Над стрімкими улоговинами, над столітніми дубами, над пралісом линув неповторний Василевий голос, що водночас краяв і зцілював душу, сповнював її жалем і гордістю за загиблими українськими синами. Далеко у високосся летіла магічна Живосилова пісня: «У вогні, у диму, у крові, Кращі з нас відходять друзі... І стоять тіні їх, постаті, Високо в небеснім лузі... Вогняні шаблі, Вогняні пістолі у долонях, Мчать наші козаки На небесних конях...».

Фото з архіву Василя Лютого.