При цьому вони дбають за свої сім’ї, ходять на роботу, займаються домашнім господарством, волонтерством... А їхні думки там — з дітьми, які стали на захист держави.
Наталія Соренкова із села Зибкове Онуфріївської громади Кіровоградської області — мама трьох синів. Двоє з них, Антон і Віталій, уже понад рік боронять Україну від окупантів. «До повномасштабної війни кожен будував свої плани, — розповіла Наталія Іванівна. — Але всі вони змінилися після 24 лютого 2022 року...».
І Антон, і Віталій перебували на заробітках за кордоном. Антон приїхав додому за місяць до великого вторгнення. І вже 25 лютого поїхав у військкомат, щоб добровольцем піти на фронт. А за два місяці повернувся з-за кордону і Віталій. І теж пішов у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Після мобілізації їх направили в навчальні центри і, так збіглося, у ті ж міста, де вони свого часу проходили строкову службу (Віталій служив такелажником, Антон — у Нацгвардії). Тут хлопці вперше побачили, що таке війна, — своїх частин вони не впізнали. Ті були зруйновані окупантами...
У червні, коли сини вже відбули на фронт, мама Наталія теж повернулась із заробітків з-за кордону, аби чекати їх, молитися за них вдома, на українській землі.
...24 лютого 2022 року назавжди закарбувалось у її пам’яті: «Я була на той час у Польщі. Зранку зустрілася з іншими українцями, вони й повідомили страшну звістку. Всі плакали, перебували в якомусь ступорі, було не до роботи...». У Наталії ж одразу тенькнуло в серці: сини, що буде з ними?! Середній, Віталій, давно рвався до війська. Наймолодший, 27-річний Антон, — теж патріот всією душею. Навіть у його кімнаті — все у національних кольорах, а на стіні — український герб і прапор. Жінка не мала сумнівів: хлопці підуть воювати...
Зрештою, обоє потрапили в одну бригаду, в одну частину: Віталій воює у складі протитанкової піхоти, Антон — кулеметник.
Відтоді, як брати поїхали на фронт, життя не лише їхньої мами, а й усієї родини змінилося.
Думками про онуків та інших захисників, новинами з фронту живе їхня бабуся Євдокія Малова. Як небайдужа людина, як голова фермерського господарства «Житниця-М», вона з перших днів повномасштабної війни (а до того — протягом АТО/ООС) надавала волонтерську допомогу воїнам-захисникам. У бригаду ж, де служать онуки, відправила два генератори, паливні пелети, які виготовляє господарство, виділяє кошти на придбання додаткового військового спорядження. Залишився допомагати в господарстві й тримати продовольчий фронт старший брат Віталія та Антона — Віктор Малов.
Наталія розповідає, що вона старається тримати себе в руках, не показувати материнський біль, аби в розмові із синами зайвий раз не тривожити їх своїми переживаннями. Неймовірно цінує кожне їхнє повідомлення в телефоні і хвилини спілкування. В її життя увійшла щоденна молитва за дітей, якою, як невидимим щитом, всією душею хоче захистити і своїх синів, і дітей інших матерів — всіх захисників України.
«Молюся за дітей, щоб якнайшвидше окупанти залишили нашу землю, — каже Наталія Іванівна. — Часто зідзвонюємось зі знайомими жінками, які теж чекають з фронту своїх синів і доньок, чоловіків, підтримуємо одна одну, разом молимося, разом радіємо, коли після довгого мовчання відгукується чоловік чи син».
Переживає Наталія і за інше: «Така кривава війна — це випробування не лише фізичне, а й моральне. Тому молюся не лише за життя своїх синів, а й за те, щоб вони не озлобилися серцем. Бо їм ще жити, будувати свої долі після української Перемоги!».
Про мам українських фронтовиків часто кажуть, що вони звершують свій тихий подвиг. І це справді так. Спасибі вам за гідних синів і доньок!
Кіровоградська область.
Фото надані автором.
