Як розповіли в Дніпропетровській ОВА, Лариса допомогла тисячам жінок, дітей та маломобільних. У листопаді її нагородили орденом княгині Ольги III ступеня. Відзнаку вручав особисто Президент України.

Народилася Лариса в Охтирці на Сумщині, мешкає у Запоріжжі, а працює у Дніпрі, звідки й виїжджає у рейси. Із 37 років на залізниці вже 27 вона працює начальником поїзда.

Каже, що найважчими були перші місяці, коли рятували людей із Покровська, що на Донеччині. Тоді замість сорока пасажирів у вагоні перебувало майже триста. І всі — голодні та змучені.

«Зателефонувала донька і сказала: «Мамо, почалося! Це війна». На той момент ми навіть не підозрювали, чого чекати. Рідні виїхали до Італії, щоб убезпечити десятирічного внука. Я приїхала до Дніпра. Саме починали евакуювати людей із гарячих точок. Ми з командою зголосилися на ці рейси», — згадує Лариса.

Перші поїзди їхали на Чоп, у Закарпатську область. Пізніше на Львів.

«Усі поспішали на евакуаційний поїзд. Налякані, змучені, голодні. Після обстрілів і життя в підвалах. Готові спати у тамбурі, на підлозі — аби тільки подалі від пекла, яке влаштували їм російські терористи», — каже начальник поїзда.

Особливо запам’яталися мама з донькою-одинадцятикласницею та бабусею. Ті прибігли на перон дуже наляканими: на їх очах у дім вгатив ворожий снаряд, усе загорілося — їх трусило.

«Як начальник поїзда відповідаю за все — технічне та людське. Тому заспокоювали і капали краплі. Не витримували навіть чоловіки. Плакали. Багаж був не у всіх, а от домашні тварини у багатьох. Навіть моя колежанка під час рейсу поїхала з Покровська не з порожніми руками. По вокзалу бігав собака. Шкіра та кістки. Вона забрала хвостатого. Тепер він живе на Дніпропетровщині», — додає залізничниця.

Найперше евакопотягами вивозили дітей, потім літніх та осіб з інвалідністю. Маломобільних годували, змінювали памперси. Лариса каже, що тільки від них відходиш, а вони за руки хапають і питають, чи їх не покинуть.

Спочатку курсували без розкладу рейсами по чотири доби. Скількох людей і де забрати — підказували волонтери, з якими залізничники налагодили постійний контакт.

«Нам пощастило. Під прямі удари жодного разу не потрапляли, але... Були випадки, коли ледь від’їжджали від перону, як його обстрілювали. Надивилися багато... Заграву від ворожих атак бачили з вікна. Доносилися й відголоски війни — вибухи», — розповідає Лариса.

І все ж вона ні на що не проміняє Україну та залізницю. Після Перемоги мріє про відпочинок на заході країни. А провідувати там тепер є кого: наприклад, оту врятовану одинадцятикласницю Камілу з Донеччини: з мамою та бабусею вони залишилися у Львові.

«Дівчина нещодавно зателефонувала і каже: «Знаєте, Ларисо Анатоліївно, куди я вчитися пішла? У залізничний технікум. Буду провідницею, як ви». Це так приємно і гріє душу. Близьких людей із війною побільшало — ми всі одна велика родина тепер», — пишається героїня залізниці.

Дніпропетровськаобласть.

Фото Дніпропетровської ОВА.