Авторами цієї законодавчої ініціативи виступили депутати з різних фракцій, зокрема: Тетяна Скрипка («СН»), Ірина Констанкевич («За майбутнє»), Євгенія Кравчук («СН») та Володимир В’ятрович («ЄС»).

Як зазначається у пояснювальній записці, законопроєктом вносяться зміни до Закону «Про охорону дитинства», якими пропонується: передбачити ви-значення депортованої, примусово переміщеної дитини. А також встановити, що порядок повернення на територію України, де органи державної влади здійснюють свої повноваження, реінтеграція та адаптація депортованих, примусово переміщених дітей визначаються Кабінетом Міністрів України.

Діти належать до найбільш уразливих верств цивільного населення, які зазнають страждань унаслідок збройного конфлікту, наголошують депутати. Тому міжнародне гуманітарне право передбачає низку абсолютних і непорушних правил для захисту дітей, незалежно від їхнього віку, які опинилися в пастці збройного конфлікту.

Ці положення викладено в чотирьох Женевських конвенціях 1949 року, а також у Додаткових протоколах до них 1977 року.

Конвенція ООН про права дитини, ратифікована майже всіма країнами світу, передбачає, що держави-учасниці зобов’язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.

Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх елементів своєї індивідуальності, держави-учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для якнайшвидшого відновлення її індивідуальності.

З правом дитини на ідентичність тісно пов’язано право дитини на сім’ю, яке широко охоплює право не розлучатися з батьками (стаття 9 Конвенції ООН про права дитини), право на возз’єднання сім’ї (стаття 10 Конвенції ООН про права дитини) та право на сімейне оточення, включаючи усиновлення (статті 20 та 21 2 Конвенції ООН про права дитини).

Ці положення чітко визначають, що держава може розлучити дитину з батьками лише в тому випадку, якщо цього вимагають найкращі інтереси відповідної дитини.

З початку збройної агресії російської федерації проти України, на порушення норм міжнародного гуманітарного права, велика кількість громадян України, в тому числі дітей, були примусово переміщені або депортовані в тимчасово окуповані регіони України або на територію держави-агресора.

До речі, про скривджених війною дітей ішлося під час нещодавнього виїзного засідання Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, де заслухали доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, «Нерозквітлі. Порушення прав українських дітей на тимчасово окупованих територіях України та у Росії: депортація, мілітаризація, індоктринація».

Цифри просто шокують: станом на 13 липня 2023 року 494 дитини загинули; 1058 — поранені; 13 — постраждали від сексуального насильства; 925 — зникли; 19474 — депортовані або примусово переміщені.

«Україна бореться за кожну дитину. Кожна історія повернення — це величезна робота, яка може тривати місяцями. Адже ворог робить усе, щоб наші діти не повернулися додому. Знищуючи документи, які свідчать, що дитина є українською; зміню-ючи імена і прізвища; приховуючи походження та вдаючись до будь-яких заборонених міжнародним гуманітарним правом дій, держава-агресор намагається стерти ідентичність українських дітей», — зауважила Євгенія Кравчук.

За її словами, у доповіді окремо йшлося про знищення українських книжок, зокрема підручників з історії України, української мови і літератури. «При кожній окупаційній адміністрації у першу чергу організовується дві речі: катівня і навчальний процес для насаджування дітям пропаганди держави-агресора», — додала депутат, зауваживши водночас, що як доповідачка ПАРЄ з теми «Протидія стиранню культурної ідентичності під час війни та миру» вона завжди звертає увагу міжнародної спільноти на важливість цієї проблеми та її безпосередню дотичність до поняття геноциду.

Українських дітей, що перебувають на тимчасово окупованих територіях або на території держави-агресора, наголошують автори законопроєкту, влаштовують в інтернатні заклади або в російські сім’ї. І, незалежно від форми влаштування, вони завжди опиняються в повністю російському середовищі, включаючи мову, звичаї та релігію, піддаються проросійській інформаційній кампанії, яка часто зводиться до цілеспрямованого перевиховання, а також залучаються до військової освіти.

«Держава-агресор не робить жодних кроків для активного сприяння поверненню українських дітей. Навпаки, вона створює різноманітні перешкоди для сімей, які прагнуть повернути своїх дітей. Для багатьох дітей без супроводу дорослих, розлучених із сім’єю та осиротілих дітей процес возз’єднання з членами сім’ї або опікунами та виїзд з окупованих районів України або росії є складним. І ситуація лише погіршується відсутністю офіційного дієвого механізму (дорожньої карти) повернення українських дітей в Україну, возз’єднання їх із батьками або з іншими законними представниками. Та й самі поняття «депортація» та «примусове переміщення дитини» відсутні в національному законодавстві», — зауважують депутати. Тому й прагнуть своєю законодавчою ініціативою вирішити ці питання.

Фото Івана Фадєєва.