Раніше у неї сім’я була, якою вона командувала, а тепер хіба коровою покомандуєш, бо волонтери, що їй хату зводять, до командування бабиного не дуже надаються.
Вона розказує з гордістю, як волонтер-американець приїздив і розкусив бабину натуру, кажучи: «Ти командир?». Нині командувати їй ніким — син і зять воюють, дочка і внук у Німеччині, де поранену ногу ремонтують. А внук — це той знаменитий у нашому краї підліток Данило Рак, котрий возив у Чернігів молоко на продаж, аби мамі назбирати грошей на операцію. Коли журналісти широко про нього розповіли — знайшлись добрі люди і забрали його маму на операцію в Німеччину, де й Данило зараз живе та навчається. І баба Ніна з гордістю каже, що й там його по телевізору показують як взірець правильної української дитини...
Зосталась Василівна сама. Глядить корову, що на лугу пасеться, і на городі порається. Хату вже вигнали вище вікон. Керівник волонтерської організації «БоМожемо» Андрій Галюга показує шматок стіни: «Оце виклали дівчатка-бухгалтерки!». Тут нема будівельників, тут є небайдужі.
Чую в Андрія нашу говірку — і точно, він мій земляк, бо родом із Верби нинішньої Понорницької громади. А до широкої війни керував енергетичним підрозділом, що обслуговував територію, як він каже, розміром з Грузію. Тепер кладе хату Василівні. Безплатно. Чому? «А після Другої світової хто наші села відбудував, як були на село два чоловіки — один без руки, а другий без ноги?! Держава? Ні, самі люди,» — каже Андрій. І комусь уже по телефону розповідає, коли привезуть арматуру...
«Мотивація?» — перепитує Андрій Галюга і відповідає: «Так просто треба». Коли ж його продовжують розпитувати, каже ширше:
«Ми загралися в «один народ» і пожинаємо плоди цього. Але треба вилазити зі смартфонів і відбудовувати Україну, бо вона наша! Закінчуйте рефлексії щодо контр-наступу, починайте працювати!».
Газобетон для хати Ніни Вінник дав Міжнародний Червоний Хрест, а на решту збирають гроші за принципом «Подай, Господи!». Баба Ніна нарікає на громаду, яку по-старому зве сільрадою, і страшно сердиться, коли кажуть, що їй ще й пощастило, адже в людей трапляються ще гірші ситуації. Вона плаче і ображається, але це правда: у Новоселівці, яка була фронтом під час облоги Чернігова, дуже багато садиб, на місці яких навіть не фундаменти, а просто вирви, вже зазеленені густими бур’янами, що не можуть приховати російських злочинів.
І, звісно, волонтери не мають змоги відбудувати всі хати так, як це роблять на садибі Ніни Василівни.
Громадська організація «БоМожемо» допомогла відновити майже сто садиб — Андрій Галюга їх не рахує, бо в одній, може, дві шиферини замінили, в другій — вікно вставили, а в деяких, як тут, будують від фундаменту. «Я не рахую, не статист», — каже Андрій і нервово дістає чергову тонку цигарку. Сам він працює і на основній роботі, і тут: «Це та само робота, тільки без грошей». А дружина його сітки плете і восьмирічну доньку Ярославу глядить.
Хто будує? Різні люди. Скажімо, приходить айтішник, який нічого не вміє на будівництві робити, — йому дають кутовик і завдання розмічати газоблоки для обрізки. О, вже шматок роботи виконано. Приходять сюди ввечері, бо ж усі на своїх роботах, і працюють, доки стане сили. «Позавчора я працював до 11-ї вечора, — каже Андрій. — А що: два прожектори — і класти цеглу можна, це ж не ювелірна робота». Усім допомогти не можуть, тому визначили пріоритети: допомагати тим, у чиїх сім’ях є воїни на фронті, молодим родинамі із дітьми та немічним пенсіонерам. Гроші? Приватні гроші потерпілих плюс допомога міжнародних фондів, плюс свої. Андрій рахує, що приблизно 4 тисячі доларів тут уже вкладено. І до холодів планують хату поставити.
В організації приблизно тридцять періодично активних учасників. Один із них волонтер, якого тут звуть Льоша Диван, бо займався продажем меблів. Він теж тут працює. Його хату також рознесли росіяни. І він спершу прийшов допомагати на чужому обійсті: «А що, тут я хоч якось серед людей, у колективі». А згодом помогли і йому поставити тимчасову хатку, щоб сім’ю міг повернути... Це все багатостраждальна Новоселівка: що в Другу світову постраждала, що в третю...
Льоша, тобто Олексій Домченко, водить по своєму подвір’ю та показує, що від хати тільки східці лишилися: «Так довго робив ремонт і казав, що все — поставлю альтанку і буду тільки відпочивать. Але прийшли кацапи...». На сусідній ділянці замість хати — яма, ще одни будинок побитий так, що жити не можна. У Новоселівці після відступу росіян важко знайти повністю вцілілу хату. А господар показує ще й порожній вольєр — двоє псів загинули.
А знаменита з 2014 року на Луганському напрямку парамедик Мама Таня (Тетяна Борисенко) теж недалеко тут відбудовується — північні «братья» в неї не весь будинок, але частину знесли. Вона каже: «Ми ж не орки — треба відбудовуватись!».
Неймовірний у нас народ. Бо Українці!
Чернігівська область.
Фото автора.
