Загалом, за даними фермера Григорія Ткаченка, у Лукашівці та біля неї загинули майже 250 окупантів — переважно із 74-ї Тувинської дивізії. Однієї тільки їхньої техніки було спалено 32 одиниці, зокрема чотири танки. До речі, дві мінометні батареї були якраз біля самої церкви. А обороняли село лише 64 наші бійці. Загинули від 15 до 19 військових, у тому числі брати Бутусіни. Вони — етнічні росіяни, сім’я яких переїхала на Франківщину з Далекого Сходу. Хтось із братів Бутусіних і попередив Григорія по телефону, щоб утікав: «Село не втримаємо!». Фермер тепер дружить із батьками загиблих хлопців: вони приїжджають у село, де полягли їхні сини, і село вшановує захисників.

Загинули й одинадцятеро селян — для Лукашівки, в якій трохи більш як 200 мешканців, — це велика цифра. Та, власне, для нас, українців, кожне життя наших людей безцінне! Трьох лукашівців окупанти розстріляли за допомогу ЗСУ. Зі 150 хат повністю (під нуль) знищено 41 оселю, і важко знайти зовсім не пошкоджену.

Село важко пережило окупацію і бої, проте оговтується доволі швидко — і то завдяки тому-таки фермеру Григорію Ткаченку та його колегам із господарства «Роса».

«Познайомтеся: наймолодший журналіст області», — представляє Григорій старшокласника з велосипедом. Як з’ясувалося, Євгеній Лебідь разом зі своїми ровесниками видає сільську газету «Імпульс». Я перепитав: інтернет-газету, не стінну ж? Ні — паперову. На принтері друкують накладом 50 штук. А у вихідних даних значиться, що це газета для трьох сіл старостату: крім Лукашівки, ще Анисів і Піски.

Я випросив у юного редактора два примірники — справді, справжня газета, доволі насичена! Єдиний ґадж — маленька, відтак шрифт занадто дрібний для сільського, як правило, немолодого читача.

...Описати розбиту церкву важко, адже в ній тільки одна-єдина ікона-фреска збереглася (на знімку). Символічно, що це зображення чернігівських святих князя Михайла і боярина його Федора. Церква їх імені, єдина в Україні, є в Чернігові і належить до ПЦУ. Ще більша символіка, що саме до ПЦУ перейшла й лукашівська церква після втечі з краю російських окупантів. Усе село проголосувало «за» — проти були четверо: привозний батюшка та його півчі. А на великоднє освячення пасок до лукашівської церкви з’їхалася така череда машин із сусідніх сіл, що навіть агенція Рейтер вмістила фото з висоти, де видно, як багатьом українцям обридла московська церква, бо ж приїхали спеціально до української.

Служить тепер тут отець Сергій Зезуль — випускник духовної академії, спокійний і добрий. Служить у притворі, на протягах, бо всередині не можна — аварійний дах після детонації боєприпасів.

А фермер (до речі, він ще й депутат обласної ради!) вирішив побудувати поруч невелику дерев’яну церковку. «Відновлення Вознесенської церкви може коштувати 15 мільйонів — ні в мене, ні в села, ні в держави на це таких грошей немає, — каже Григорій Ткаченко. — Та й для малого села така церква велика не потрібна. Тож я вирішив поставити невеличку. Проектна місткість — 70 людей. Цілком достатньо. Але обласні чиновники замість допомоги вставляють палиці в колеса».

Проте він упевнений, що до холодів церкву поставить.

Своє господарство 18 років тому Григорій із дружиною починали зі своїх та батьківських паїв (це 6 гектарів) та 7 корів. Нині — півтори тисячі гектарів ріллі (Григорій каже: «І то я вже відчуваю, що забагато»), 40 постійних працівників і 40 сезонних. Росіяни із 316 корів убили 158, але зараз уже є майже 200. Війна змусила перейти до переробки молока, і тепер у господарстві вистоюються, дозрівають крутезні сири, які, як запевняє виробник, будуть не гірші за швейцарські. Коли були бої — молоко роздавали в селі та возили до Чернігова, поки можна було доїхати. Щодня господарство виробляло три тонни молока, півтонни роздавали в селі, решту везли в місто.

«Я ненавиджу все російське, в тому числі їх газ,» — каже фермер. І так пояснює, чому перейшли на опалення пелетами, які самі й виробляють (є в нього і своя пилорама). Він переконаний, що Україна мусить перейти на альтернативні джерела енергії й тому навіть може продавати зайвину. «Мені на газі тільки суп дружина варить, іншого застосування газу в господарстві немає», — зауважує Григорій Михайлович.

Господарство «Напорівське» під час боїв було епіцентром життя, поки не прийшли окупанти. Скажімо, по дві години вранці і ввечері, коли включали доїльні апарати, селяни могли новини дізнатися, мобільні телефони підзарядити. А зараз, попри пережите, на кожен пай отримують по 8,6 тисячі гривень оренди. Узагалі, Григорій Ткаченко категоричний противник латифундій, бо жоден їх власник не буде думати про якусь там сільську дорогу чи дитсадок. Тільки фермер, який сам із родиною живе в селі, повинен володіти землею.

Ідемо величезними ангарами, де зберігалася картопля та комбікорми, що їх теж «Напорівське» виробляє. Господар показує опору, на верх якої окупанти прилаштували вибухівку. Якби була вібрація, наприклад, від трактора, — підірвалося б і бетонні конструкції впали на людей. «Це нелюди», — констатує Григорій Ткаченко. Важко не погодитись.

У нову двоповерхову контору мали ось-ось заїхати, якраз 23 лютого вікна поставили... Тепер конторські працюють у тимчасовому приміщенні. Там є велика карта світу. Вона також побита осколками. А фермер дістає і розгортає прапор — прострілений: «Він був на зерносушарці і кацапи лупили по ньому. Але ж криворукі — по прапору не могли поцілити, а сушарку знищили».

Чернігівська область.

Фото автора.