Це обговорення відбулося в межах спеціальної події, яку провів Український Жіночий Конгрес 20 липня. Учора ми інформували про участь у Конгресі Заступниці Голови Верховної Ради Олени Кондратюк. У заході також взяли участь народні депутатки. Публікуємо їхні міркування про жінок у політиці та повоєнній відбудові України.
Олена ШУЛЯК, «Слуга народу»:
— Я багато їжджу країною. І щоразу — поряд зі мною жінки. Я з ними плакала в Бучі над могилами вбитих. У Бахмуті, де жінки нарівні з чоловіками боронили місто. У лікарні Мечникова в Дніпрі, де вони зустрічали воїнів з «нуля» — без шкіри, очей, кінцівок. І я бачила, як ці травмовані люди ставали на ноги завдяки лікуванню, безмежній любові й турботі. Я бачила цих жінок, повертаючись вночі з Чернігова, коли вони у складі ремонтних бригад відновлювали зруйнований окупантами міст.
Наші жінки працюють, воюють, привозять із-за кордону турнікети, тепловізори, автівки. Вони зшивають рани, заліковують душі дітей. І нам потрібно говорити про те, як нашим жінкам забезпечити життя, яке відповідатиме якості їхньої праці. Як позбавити несправедливості, обмежень, гендерних стереотипів.
Я прийшла в політику з бізнесу, пов’язаного з будівництвом. Цю професію називають чоловічою. Та у підприємництві я не стикалася з проявами ворожнечі й дискримінації. Ці речі мене наздогнали в політиці. Було все: намагання зруйнувати репутацію, цькування, напади на родину. Тому рівність і можливість впливати на рішення для нас важливі.
Нам із колегами вдалося ухвалити Виборчий кодекс, який запроваджує гендерну квоту в 40 відсотків. На місцевих виборах 2020 року ми отримали, звісно, неідеальні цифри. Та якщо в місцевих радах раніше було до 15 відсотків жінок, то тепер 20—30.
Відбудова — це нові сенси, стандарти й підходи. Нам усім потрібно багато працювати над всеохопною підтримкою одне одного. Єдність і допомога — будуть нашою головною силою після Перемоги.
Ірина ГЕРАЩЕНКО, «Європейська солідарність»:
— Війна триває більш як дев’ять років. Велика заслуга України в тому, що попри вбивства, знущання, геноцид, вона впроваджує реформи — і щодо гендерної рівності, і щодо руху до ЄС та НАТО.
Очевидно, що велика війна внесла свої корективи. І в питання гендерної рівності також. У нас 60 тисяч жінок у Збройних Силах. Та чи знаємо ми їхні імена? Чи часто згадуємо Таню Чорновіл — командира взводу, який керує «Стугною», яка підбила три танки. Чи Лесю Литвинову (волонтерка, засновниця фонду «Свої», служить у саперному взводі разом із чоловіком. — Ред.)? Ми не маємо бути країною безіменних героїв і геройок. Про них треба розповідати.
У нинішньому парламенті рекордна кількість жінок — понад 20 відсотків. Але їхній вплив на прийняття рішень не такий значний. У військовому кабінеті в РНБО голосу жінок немає. Роль жінок у майбутній Перемозі визначна, тому вони мають право впливати на рішення. Це має стати ідеологією державної влади.
Я з великою наснагою дивлюся на роботу наших дипломаток у країнах, які є нашими стратегічними партнерами. У парламенті в нас бувають важкі дискусії навколо внутрішньої політики.
Але назовні ми демонструємо єдність у захисті територіальної цілісності, суверенітету країни.
Є теми, до яких сьогодні несправедливо мало уваги. На жаль, Україна буде країною 20-річних ветеранів і вдів. Уже сьогодні має бути ветеранська політика не тільки щодо жінок, які воювали. А й щодо жінок, які втратили рідних, які житимуть поряд із ветеранами, з ампутантами.
Ми маємо зробити все для правильного порядку денного. Щоб потім дати відповідь — якою має бути реконструкція. Бо до неї ще далекий шлях.
Олександра УСТІНОВА, «Голос»:
— Українські жінки — це наші амбасадори у світі. Якби мені два роки тому, коли я займалася антикорупційною тематикою, сказали, що розрізнятиму гаубиці за виробництвом, я не повірила б. Та коли почалася війна, представниці усіх партій їздили по світу й переконували дати нам зброю. Це дуже потужно, коли вони кажуть: у мене дитина під ракетами, у мене чоловік на фронті. Коли вони розповідають свої персональні історії — це викликає велику емпатію.
Україні дуже допомагали американські конгресменки. Я дзвонила їм о 6-й ранку, коли в жовтні минулого року на Київ летіли ракети. Я казала: допоможіть! Де наші Nasams (зенітні ракетні комплекси середньої дальності. — Ред.)? «Сашо, 6-та ранку, в нас вихідний». А я кажу: сто ракет летять на Київ. І після обіду вийшла заява Пентагона, що в нас через день будуть комплекси Nasams.
Ми справді мало говоримо про жінок на фронті. У Лесі Литвинової, про яку згадували, п’ятеро дітей. Вона воює з 25 лютого, сапер. Євгенія Закревська, яка була адвокатом Майдану, займається безпілотниками, працює в аеророзвідці. Вони пішли на фронт, бо вважають, що там можуть зробити більше, ніж у Києві. На жаль, в армійському керівництві немає жодної жінки.
А якщо в армії 15 відсотків жінок, то щонайменше 15 відсотків їх мають бути на керівних посадах у війську.
Єдина робота, де мене не запитали про дітей, це був парламент. Усі попередні роботодавці — й міжнародні, й українські — ставили запитання: ти збираєшся народжувати? Ми маємо дати жінкам можливість працювати, не думаючи, що немає садочка, що після обіду треба забрати дитину зі школи. Це дасть поштовх економіці й відбудові. Адже половина бізнесів, які були відкриті під час війни, жіночі.
Як законодавці маємо просувати тему, що жінки мають бути на лідерських позиціях. У Верховній Раді тільки три комітети очолюють жінки. Однак ситуація вже краща. Я працюю в правоохоронному. І це перше скликання, де в ньому є жінка. І тільки завдяки цьому справа Кагарлика (у травні 2020 року поліцейські у відділку на Київщині зґвалтували жінку. — Ред.) була доведена до суду, злочинці сидять за ґратами.
Треба об’єднуватися й боротися. Бо в нас є щось більше за політику — країна, яку ми маємо зберегти.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
