У промові, присвяченій падінню Берлінської стіни (9.11.13 р.), президент Ради ЄС Г. Ван Ромпей, зокрема, констатував, «...те, що відбувається з Україною, — це предмет загальної стурбованості». Дещо раніше ЗМІ широко цитували державного секретаря США Джона Керрі, який у Варшаві (5.11.13 г.) розвив тезу європейських політиків про те, що Захід не повинен віддавати Україну Москві, як не віддав Радянському Союзу Західний Берлін, коли Сталін блокував його своїми військами в 1948—1949 роках.
За моїми оцінками, це третій великий і навіть етапний момент такої пильної уваги з боку ЄС і США до України в ХХІ столітті.
Перший стосується «помаранчевої революції». Втім, кольорові й мережні революції, як відомо, не виправдали покладених на них натхненниками планів і сподівань. Швидше — навпаки.
Другий — це саміт НАТО в Бухаресті. Ось як його оцінює Джордж Буш: «У 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті Грузія і Україна подали заявку на участь у плані підготовки до членства в НАТО (МАП) — останній крок перед розглядом повноправного членства. Я активно підтримував їхні заявки. Але рішення про членство має бути одностайним, а Ангела Меркель і Ніколя Саркозі, новий президент Франції, були налаштовані скептично. Вони знали, що у Грузії та України напружені відносини з Москвою й хвилювалися, що НАТО може бути втягнуто у війну з Росією. Крім того, вони боялися корупції.
...Ми досягли компромісу: у Бухаресті Грузії та Україні не надали МАП, але винесли заяву про заплановане призначення їх у майбутньому членами НАТО. Наприкінці дебатів прем’єр-міністр Великої Британії Гордон Браун нахилився до мене й сказав: «Ми не дали їм МАПи, але, можливо, щойно зробили їх членами» (Джордж Буш. Ключові рішення. М., 2011. — С.488—489).
Принагідно зазначу, що якщо у Вільнюсі 28—29 листопада буде підписано Угоду про асоціацію Україна—ЄС, наступним на порядку денному постане відкладене 2008 року питання щодо членства України в НАТО.
Сам факт такого роду заяв і тверджень, на мою думку, свідчить про те, що українська держава оцінюється переважно з позицій її геополітичного розташування.
І мало береться до уваги власне суб’єктність України. Швидше за все, вона усе ще розглядається як об’єкт у міжнародній політиці. І пасажі на кшталт «віддати — не віддати» — промовисте тому підтвердження. Якщо хочете, такий підхід рівнозначний зневажливому вироку нашому суверенітетові й сприйняттю України як ембріона держави.
Чому ж країна, що входить до трійки найбідніших в Європі (разом з Молдовою і Білоруссю), становить нині такий інтерес? Відповіді вже набули статусу майже традиційних: не дати РФ можливості реалізувати «євразійський проект», тому що без України він нереальний. Одночасно «покарати» Путіна за Сноудена, Сирію й навіть за рішення журналу «Форбс» щодо лідера №1 у світі. Залучити її до демократичної співдружності, у тому числі для зміцнення стабільності в Європі. Європа — це цивілізація з динамічними кордонами, а Україна перебуває в центрі цивілізаційного розколу й вона позначатиме останній кордон ЄС тощо. Хоча той самий Ромпей стверджує, що ми ще не можемо визначити, де лежать «остаточні кордони ЄС».
Отже, насамперед переслідуються політичні цілі стратегічного характеру. А якщо брати до уваги твердження, що після успішного Вільнюса одразу запрацює 90 відсотків угоди про зону вільної торгівлі, то цілком очевидним є твердження, що
Євросоюз має одночасно великий економічний інтерес до України, до її 45-мільйонного ринку, до українських ресурсів.
Водночас слід вийти за сталі вузькі рамки суджень на цю злободенну для нас тему й подивитися на неї з позицій загальноєвропейських процесів і загалом обговорюваних глобальних геостратегій.
На початку листопада ц. р. з’явилася примітна стаття «Чому нам потрібні Об’єднані Держави Європи». Її автор — Вівіан Рединг, віце-президент Європейської Комісії. Відправною точкою для неї стала наведена в публікації (у дещо неточному викладі) цитата з виступу Віктора Гюго на відкритті Паризького Мирного Конгресу 21 серпня 1849 г.: «Настане день, коли ти, Франціє, ти, Росіє, ти, Італіє, ти, Англіє, ти, Німеччино, — усі ви, усі нації континенту, не втрачаючи ваших відмітних рис і вашої чудової своєрідності, усі нерозривно зіллєтеся в якійсь вищій єдності й утворите європейське братерство... Настане день, коли ми на власні очі побачимо два гігантські союзи держав — Сполучені Штати Америки й Сполучені Штати Європи, які, ставши обличчям один до одного й скріпивши свою дружбу рукостисканням через океан, обмінюватимуться своїми здобутками, виробами своєї промисловості, творами мистецтва, геніальними даруваннями; побачимо, як вони піднімають нове на всій земній кулі, заселяють пустелі, під оком творця вдосконалюють усе створене ним і заради загального благоденства об’єднують воєдино дві неосяжні сили — братерство людей і могутність Бога». (Гюго В. Зібрання творів у 15 томах. — Т.15. — М.: 1956. — С.209).
Висвітлюючи історію розвитку ідеї «Сполучені Штати Європи» і зусиль її прихильників, аналізуючи причини нереалізації цієї мрії, віце-президент Єврокомісії стверджує: нинішня криза багато значить для формування федеральної Європи, необхідне політичне і демократичне поглиблення нинішнього Євросоюзу, Об’єднані Держави Європи — це правильна ідея для подолання нинішньої кризи.
Здається, що під словом «криза», що часто згадується, маються на увазі не тільки й не стільки економічні проблеми, а й непрості політичні процеси в євроспільноті, недовіра, що зростає в ній.
Зокрема, через те, що якщо десятиліття тому економісти називали Німеччину «хворою людиною Європи», то сьогодні можна сказати, що Європа стала занадто німецькою. До центральних чинників треба зарахувати і традиційне суперництво Великої Британії та Німеччини. У цьому зв’язку наведу тезу із записки Дурново імператорові Миколі ІІ, подану в лютому 1914 р., яка унікальна тим, що її пророцтва щодо наслідків війни повністю збулися: занадто несумісні їхні інтереси й одночасно великодержавне їхнє існування, рано чи пізно, виявиться неможливим.
Впливає на ситуацію в ЄС і факт дедалі напруженіших російсько-британських відносин. Росія і Велика Британія — споконвічні геополітичні суперники. До речі, і США успадкували це суперництво.
Дратівливі моменти в їхніх взаєминах накладаються одночасно на непрості відносини між Росією та Європою, між Росією і НАТО, між Росією і США. При цьому, як зазначають експерти, йдеться і про «євроатлантичне співтовариство безпеки, яке американські, європейські та російські лідери обіцяють нам регулярно відтоді, як у 1990 році було підписано Паризьку хартію для нової Європи. Створення такого співтовариства допомогло б результативно відповідати на реальні загрози безпеці»...
З урахуванням цього важливо повернутися до вже згадуваного виступу В. Гюго в тій його частині, де йдеться, що «два гігантські союзи держав — Сполучені Штати Америки і Сполучені Штати Європи», скріпивши дружбу, поєднуватимуть «воєдино дві неосяжні сили — братерство людей і могутність Бога». Саме такий цілісний підхід і закладено у напрацюваннях З. Бжезинського щодо геостратегії у вік потрясінь, який викладено в його книзі «Стратегічний погляд. Америка і глобальна криза» (М.: Астрель, 2012).
Як завжди, глибоко й точно аналізуючи світові процеси й зрушення, визнаний стратег доходить, зокрема, таких висновків:
— «глобальне політичне пробудження» об’єктивно має антиамериканський та антизахідний характер;
— з ідеєю світового лідерства в умовах «глобального політичного пробудження» Америки доведеться розпрощатися;
— в умовах ускладненості «стратегічної світової обстановки ХХІ століття» від США вимагається відновлення стратегічного бачення світу.
Суть його полягає в тому, що Америка, усе ще залишаючись глобальною державою, є й повинна бути лідером саме Заходу. Який, у свою чергу, за допомогою США має знайти «друге дихання» за рахунок розширення і зміцнення Євросоюзу новими країнами та народами. Як ключове завдання розглядається необхідність інтегрувати в нього Туреччину і Росію. З обов’язковою умовою — максимально віддалити Україну від Росії. Будь-який союз між ними ніяк не укладається в його бачення геополітичного укладу. Більш того, й зокрема, крім усього іншого, також саме таким способом пропонується дисциплінувати Росію і привчати її до «правильних цінностей».
Таким чином, у першу чергу Україну, а заодно і Росію «монтують» у новий геополітичний «пакет». Але порізно. Зрозуміло, що в таких умовах говорити про Україну як самостійного гравця не доводиться. Відносно ж Росії, то враховується, що без неї не можна вирішувати багато які проблеми. Зокрема, з контролю над ядерною зброєю. Хоча, по ідеї, такий великий євроатлантичний регіон, включаючи Росію, міг би перетворити його на реально працююче співтовариство безпеки за всіма складовими цього головного питання.
Для США насамперед важлива нова архітектура світоустрою за рахунок розширеного Євросоюзу, де б вони зберігали лідерство й забезпечували участь на своєму боці стратегічно сильного союзника, утримували панування, що вислизає від нього.
Для цього, крім усього іншого, їм потрібно не випустити Китай за межі регіонального гегемона. Росії навіть у такій ролі вони не бажають бачити. Звідси — позиція США і ЄС, що збігається, відносно України. Звідси — маневри сторін щодо підписання Угоди про асоціацію між ЄС і Україною.
Росія — занадто велика величина, щоб її просто ігнорувати. Вона, як зазначає відомий історик Н. Народницька, «може бути тільки імперією», «інакше ми просто не зможемо усвідомити свої національні інтереси». А вони включають і тісну прив’язку до неї України.
Україні судилося бути на стику геополітичних систем. А протиборчі сторони виходять із того, що вона не може (не повинна) мати власної думки, а просто приречена зайти до тієї чи іншої геополітичної системи.
У будь-якому разі на Україну чекають найтяжчі випробування. І політичні плачі про чергові спроби Росії підкорити собі Україну, і наївні надії на те, що ЄС є розв’язанням усіх наших проблем — однаково збиткові як свідчення визнання своєї державної меншовартості.
Потрібна серйозна розмова саме на фундаменті національних інтересів винятково України.
Чи готові ми перейнятися серйозністю історичного моменту?
Питання — відкрите.
У свою чергу Росія та Євросоюз мали б усвідомлювати природу і проблему української роздвоєності. Принаймні її небезпеку для загальної стабільності в регіоні.
Вони ж добре усвідомлюють винятково свої інтереси. Ми живемо ілюзіями, що від одних можемо отримати дешевий газ, від інших — демократію для процвітання. Зрозуміло, що це простіше, ніж облаштовувати країну. На руїнах здійснити таку роботу буде в стократ складніше.
Чи усвідомлюємо ми це?
Питання — відкрите.
Володимир ЛИТВИН, голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони.
