Ця дата має нагадати нам про більш як тисячолітню історію державотворення нашої країни, що на різних відтинках історії називалася по-різному — Русь, центром якої був златоглавий древній Київ, Галицько-Волинське князівство, Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, що стали спадкоємцями Русі, Гетьманщина, а на початку XX століття — УНР і ЗУНР, об’єднані в соборну Україну в січні 1919-го. Нашим ворогам, що зникнуть, як роса на сонці, нагадаємо — в Іпатіївському літописі назва «Україна» на означення окраїнних теренів Переяславського князівства згадується в 1187 році.
Мапи Боплана і Гоманна — літопис, який московським царям переписати не вдалося
Як величезна територія з назвою «Україна» наша країна стала широко відома в Західній Європі завдяки французькому інженеру і картографу Гійому де Боплану, укладачеві цілої серії географічних карт, що будував фортеці в Барі, Кременчуці, Бродах, на території нинішньої Дніпропетровської області.
Одна з мап знаменитого картографа називається «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна. З суміжними провінціями» («Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina. Cum adjacentibus Provinciis»). Виконана в масштабі 1:1 800 000, карта охоплює практично всі території сучасної України, крім південно-західного прикордоння і основної частини Криму, і зображає 1293 об’єкти — 993 населені пункти та 153 річки. Надруковано мапу в Данцигу в 1648 році.
Ще у 1639-му інженер уклав рукописну карту «Tabula Geographica Ukrainska» («Українська географічна карта»). Повернувшись із Землі козаків, як мандрівники поетично називали наш край, на батьківщину до Руана, Гійом де Боплан видає ще кілька варіантів карт України, а також публікує твір під назвою «Опис України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» (1651).
З мап України широко відома карта німецького географа, засновника картографічного видавництва в Нюрнберзі, що було провідним видавцем мап у Німеччині в XVIII столітті, Йоганна-Баптиста Гоманна «Vkrania que et terra Cosaccorvm cum vicinis Walachiae, Moldaviae, Minoris Tartariae Provinciis» («Україна — Земля козаків із сусідами — Волощиною, Молдавією та Малими Татарськими провінціями»).
У картуші цієї мапи, вперше виданої у 1712 році, Україну названо «Vkraina terra Cosaccorvm», а вже на самій карті позначено «Ukraina = Russia Rubra» (Червона Русь — Україна). На цій мапі також позначено: Volhynia (Волинь), Pokutia (Львівщина), Podolia (Чернівці та Вінниччина), Ducat Palatinat Czerniheviens (Чернігівське воєводство), Severiensis Ducatus (Сіверщина з центром у Новгороді-Новогрудку), Kiovientis palatinat (Київське воєводство), Kiovia Moscovitica (Київщина московська — Полтавщина, частина Київського воєводства, з якої почалася московська окупація).
Ці та інші карти, на яких позначено Україну, — нині цінне історичне джерело про кордони нашої держави, міста, заснування яких московська лженаука і пропаганда приписує Катерині II.
Вона, зайнявши трон унаслідок палацового перевороту і вбивства чоловіка Петра III, розпочала справжню війну за Україну, якої з її мовою, історичними і правовими традиціями начебто до Лєніна й австрійського генштабу (за путіним Ілліч створив Українську Державу, а австрійці — українську націю і штучно насаджували українську мову та фінансували Грушевського, аби руками «малоросів» — молодших братів православних «великоросів», послабити російську імперію) не було. Наступ «суча дочка», як називає вінценосну автор «Маршу зауральських українців», розпочала із заборони викладати українською в Києво-Могилянській академії.
У 1764 році, примовляючи: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу...», вона ліквідувала Українську Державу — Гетьманщину, повністю ліквідувала козацький устрій на Лівобережжі і Слобожанщині, запровадила на землях, що не знали неволі, кріпацтво і, примусово переселяючи українців та кримських татар, а в їхні домівки заселяючи росіян, почала штучно змінювати демографічний склад населення України. Суча дочка вчинила злочин і проти історії — 4 грудня 1783 року за її наказом було створено «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Академік Григорій Півторак зазначає: «Катерина ІІ намагалася пізнати історію своєї держави на основі наданих їй писемних джерел — літописів та інших документів московської старовини. Правдива історія московії її шокувала, бо була куцою і дуже бідною. Особливо царицю вразило те, що могутня держава Русь, слава якої протягом трьох століть гриміла на весь світ і з князями якої вважали за честь породичатися королі Франції, Угорщини, Швеції... як з’ясувалося, до московії не мала жодного стосунку». Комісія працювала дев’ять років і шляхом знищення «неугодних» літописів, їхньої фальсифікації, переписування і дописування створила нову історію московії (російською імперією вона почала називатися від Петра I — з 1725 року), що начебто і була княжою Руссю.
Наш визначний історик Михайло Грушевський неодноразово у своїх багатотомних виданнях спростовував катерино-путінські фейки і писав: «Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українськоруської».
Історико-генетичний зв’язок і природне право на волю
Назви державних формувань, що виникали на українських теренах, змінювалися, незмінним залишався історико-генетичний зв’язок з минулим, ментальні установки, що сформували націю, для якої життєво важливими цінностями є власна держава, природне право на свободу, почуття гідності, потреба справедливості і законності.
Історики ведуть відлік сучасної Української Держави від часів Київської Русі. У хроніках й інших історичних джерелах середньовічну країну із центром у Києві називали Русь або Руська земля. Уже в IX столітті вона підписує угоди з Візантією. У 860 році київський князь Аскольд обступив Константинополь і добився вигідної для себе угоди, що, ймовірно, забезпечувала права руських купців у могутній імперії. Текст цього договору не зберігся. Перший відомий історикам договір Русі з Візантією укладено 911-го між великим київським князем Олегом й імператором Левом VI та його співправителем Александром. Йому передувала русько-візантійська угода, укладена 907 року після переможного походу Олега на Константинополь, в якій коротко було викладено основні положення мирних відносин між обома країнами.
За пропозицією дослідників точкою відліку Української Державності варто вважати рік заснування Києва, столиці Києворуської держави та сучасної України. За версією історика Олександра Палія, Київ було засновано у 395 році. Археологічні розкопки, зокрема на Кирилівській стоянці на Подолі, свідчать, що територія сучасного міста була заселена наприкінці кам’яного віку, десь 25 тисяч років тому. Чи люди жили тут безперервно і коли саме виникло місто — питання не лише дискусійне, а й маніпулятивне. Як відомо, у другій половині 1970-х років виникла ідея відсвяткувати ювілей Києва. В одному з інтерв’ю тодішній очільник міськвиконкому столиці Валентин Згурський сказав, що саме в той час у вірменському сховищі давніх рукописів Матенадарані виявили рукописи, у яких Київ як поселення згадувалося 2500 років тому. В Україні, спираючись на археологічні й інші дослідження, запропонували відзначити 3000-річчя свого головного міста. Утім, з пропозицією не погодився «старший брат» з кремля, адже масштабні урочисті тоді можна було провести з його згоди. У москві не могли відкинути відомості про існування Києва як міста у ІХ столітті, тож оглянувшись на дату свого народження — 1147 рік, з барського плеча кинули: «Нехай Києву буде трохи більш як тисячу років».
Як би не старалися в кремлі заперечувати факт існування Української Держави, її окремої історії, культури і мови — нічого не вийде. З історії не викреслити той факт, що праукраїнське державне об’єднання — Антське царство існувало на наших теренах від початку IV до початку VII століття н. е. Державний устрій цієї держави описали готський історик Іордан та візантійський Прокопій Кессарійський у своїх працях VII століття н. е. Вони характеризували громадсько-політичний лад антів, яких Михайло Грушевський називав давніми українцями, як демократію. Прокопій писав: «Слов’янами (склавинами) і антами править не один муж, а здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи — добрі чи лихі — вирішують спільно».
Рівність прав, жагу до свободи від наших далеких пращурів, антів, котрі жили від Данастра (Дністра) до Данапра (Дніпра), там, де Понтійське (Чорне) море утворює вигин» та славних русичів, які ходили походами на могутню Візантію, успадкували творці наступних українських державних утворень.
«Коріння української державної ідеї епохи Пізнього Середньовіччя та раннього Нового часу, втіленої в створеній у середині XVII століття Українській Державі під назвою Військо Запорозьке, сягає ще давньоруського періоду нашої історії. Абсолютно очевидним, зокрема, є те, що держава, збудована гетьманом Б. Хмельницьким на рубежі 40—50-х років XVII століття, ідеологічно спиралася на концепцію, яку умовно можна назвати «козацтво — спадкоємець лицарських і державних традицій давніх руських князів», — зазначає історик Андрій Бульвінський.
За його словами, Хмельницький розглядав утворену державу спадкоємицею Київської Русі, засвідчуючи в такий спосіб тяглість розвитку нації, відновлення нею процесу державотворення, перерваного експансією сусідніх держав. Так, у квітні 1649 року гетьман, підкреслюючи спадкоємність новоутвореної Козацької держави від Київської Русі, говорив царському послові Г. Унковському, що хоче, щоб поляки «уступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі».
Тож «з переходом правонаступництва на «київську» державну традицію до нової провідної політичної верстви українського народу — козацтва, саме історична пам’ять скріпила державницьку платформу визвольного руху відчуттям генетичної спадкоємності з Руссю Володимира Великого і Данила Галицького».
Успадкований нами тризуб — символ незламності
Про тяглість української історії й державотворчих традицій свідчать і атрибути нашої сучасної держави. В Українському інституті національної пам’яті наголошують, що це насамперед тризуб — родовий знак великого київського князя Володимира, хрестителя Русі, який став Державним гербом України. Серед переданих нам пращурами скарбів — віра. Прийняття християнства стало найпоширенішим віросповіданням на українських землях та зумовило нашу включеність у європейську цивілізацію ще в середні віки. У спадок ми отримали і назву «Україна», і нашу столицю із святою Софією Київською, Києво-Печерською лаврою й іншими святинями. А ще — славну багату історію, яку не перепишуть, скільки б не старалися в кремлі.
Сьогодні, захищаючи землю короля Божа, верховного правителя союзу антських племен, князя Аскольда і Святослава Хороброго, Володимира Великого і Ярослава Мудрого, короля Данила Галицького і Костянтина Острозького, Богдана Хмельницького й Івана Мазепи, Тараса Шевченка і Лесі Українки, Василя Стуса й В’ячеслава Чорновола, новітніх Героїв — Василя Сліпака, Тараса Матвіїва, Віталія Скакуна, ми пишемо нові сторінки історії Української Держави.
Віримо — переможні!
ДУМКИ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ
Ірина Борзова, фракція «Слуга народу», голова підкомітету з питань державної молодіжної політики:
— Український народ має більш як тисячолітню історію державотворення — від Київської Русі до сучасної незалежної України.
Сьогодні українці ставлять на місце все в нашій історії, яку сусідня країна-агресорка крала, переписувала й присвоювала собі те, що їй ніколи не належало.
Десятки поколінь українців мали свою мову, свою культуру, свої традиції, своє військо і своїх героїв.
Українці — спадкоємці Київської Русі і Козацької держави.
Україна — батьківщина незламних воїнів, які виборювали свободу і державність — тоді і зараз. Увесь світ сьогодні бачить сміливість української нації. Для українців життя і воля — синоніми.
Після всього, що пройшов і навчився наш народ за століття, ми не віддамо своєї незалежності.
Історія обрала нас, щоб перемогти зло і брехню.
Україна була, є і буде!
У день пам’яті видатного державотворця святого рівноапостольного князя київського Володимира Великого Україна відзначає День Хрещення Київської Русі і День Української Державності.
У наступному році свята будемо відзначати 15 липня, за новоюліанським календарем.
З Днем Української Державності!
Вічна слава борцям за вільну, незалежну Україну!
Слава Україні!
Олексій Гончаренко, фракція «Європейська солідарність»:
— День Української Державності. Не просто свято, а поєднання всіх сторінок нашої історії. Як табличка в музеї, де описано, як зростала Україна. Саме сьогодні все пережите об’єднується в єдине свято єдиної країни.
Якщо ви чогось не знаєте, не біда — наша історія справді вміє дивувати. Знаєте, звідки взялись наші синьо-жовті барви? Від Галицько-Волинського князівства. Хто заснував Українську академію наук? Павло Скоропадський.
День нашої державності показує, ким є звичайний українець. Ми точно не загарбники. Колись князі робили походи в бік Європи, але нині ми поважаємо здобуте за литовців Магдебурзьке право. Тоді наші люди побачили Європу не крізь забрало та меч, а з точки зору реформ. Так, як зараз бачимо її ми.
Порівняйте це з поглядами ворога, з яким ми воюємо. Хіба за нашу державність можна не воювати? Надто проти тих, хто цю державність навіть бачити не бажає? Ви вже знаєте відповідь на це питання.
Сьогодні в українців важке, але все ж свято. Для кожного з нас. Для тих, хто шанує козаччину. Для тих, хто вважає найкращою епохою князівську. Для тих, хто вважає, що Визвольні Змагання ми майже виграли. Але, на жаль, трохи не вистачило сил.
Тому нам їх має вистачити зараз. Щоб наступні покоління думали лише про зміцнення Української Державності, а не відбудову її з нуля. Щоб вони думали про розвиток, наше покоління має залити для цього фундамент. Кожен день війни — доказ, що за основу ми взялися всі гуртом. І переможемо.
Просто хочеться пам’ятати, хто ми та звідки. Про це є хороша фраза. Хто не знає минулого, не заслуговує на майбутнє. Сьогодні саме той день, коли ми знаємо: Україна себе пам’ятає. І тому варта найкращого майбутнього. Тримаймо стрій!
Юлія Тимошенко, голова фракції «Батьківщина»:
— День Української Державності — свято молоде і нове, але сама наша держава виходить із сивої історії та прадавніх віків.
Уже понад тисячу років минуло відтоді, як Володимир Великий хрестив Київську Русь, а ми досі ведемо священну боротьбу за свою державу, за волю, за свободу, за вільну незалежну Україну. Така наша доля, такий наш історичний шлях. І треба йти ним гідно, хоч би як важко нам було!
Сьогодні славимо наших Героїв, які ведуть бій за нашу державність, звільняють рідну землю від ворога. Славимо всіх тих, хто всі ці роки й віки робив так, аби ми не згинули й не пропали у вирі історії.
Славимо і дякуємо. І перед історичною пам’яттю наших славних попередників і предків запевняємо: Україна була! Україна є! Україна буде!
Слава Україні!
Ірина Констанкевич, група «За майбутнє»:
— 28 липня, у День хрещення Руси-України, відзначаємо і День Української Державності. Ця пам’ятна дата покликана нагадувати, що українське державотворення має понад тисячолітню традицію. Саме тоді, на початку Х сторіччя, Україна була однією з перших європейських держав, що прийняла християнство. Завдяки духовній спадщині наших предків Україна стала центром культури, науки та мистецтва у Східній Європі. Хрещення Руси-України — це не тільки релігійна подія, а й символ початку формування національної свідомості та державотворення, міцний фундамент, на якому росла і дужчала наша національна ідентичність, культура та цінності.
Особливо важливим є вшанування цього дня у час агресії росії, час викликів, з якими зіткнулась Україна, кожен з нас. Сьогодні ми вшановуємо Героїв, які обстоювали і обстоюють нашу незалежність та територіальну цілісність. Сьогодні ми пишемо нову сторінку історії — сторінку сучасної, міцної та самостійної України. Ми пишемо її разом — українці з усіх куточків нашої Батьківщини та за її межами. Наша єдність, солідарність і патріотизм — наша сила!
Тож нехай День Української Державності буде днем гідності, пам’яті та натхнення для кожного з нас. Завжди пам’ятаймо наше коріння, шануймо традиції та гордо несімо прапор України у вирі світової історії!
Кіра Рудик, лідерка «Голосу»:
— День Української Державності — молоде свято, але з глибоким змістом. Його заснували 24 серпня 2021 року і вперше святкували 28 липня 2022-го, вже під час повномасштабного вторгнення російської федерації.
Це новий трагічний етап нашої історії, але він показав нам багато про нас самих: на що ми можемо бути здатні заради нашої землі, наших рідних і нашої держави.
Українська Державність — це далеко не те, що ми отримали після розвалу СРСР. Українська Державність — це Київська Русь із «Правдою» Ярослава, це — Козацька держава з Конституцією Пилипа Орлика, це — Визвольні Змагання, відновлення Незалежності в УНР. Ми виходили на революції, щоб довести своє право на життя в демократичному світі.
Ми здобували своє право на існування кров’ю і мільйонами смертей. Та це не зламало нас. На жаль, зараз ми знову змушені доводити імперському сусіду, що суверенні, незалежні й хочемо жити без його впливу. У часи великої небезпеки ми цінуємо державу і гуртуємось довкола неї. Ми можемо критикувати щось, що нам не подобається в державі, і здатні виправити це.
Ми виграємо цю війну, навічно позбавимось імперських зазіхань сусіда і будуватимемо своє майбутнє і майбутнє нашої державі в сім’ї європейських народів. Сім’ї, де цінується життя і свобода.
Володимир Арешонков, група «Довіра»:
— Кожному з нас пощастило бути частинкою неймовірної країни — України. Ми вже вдруге відзначаємо наше велике свято — свято Української Державності.
Ще донедавна ми не усвідомлювали, що означає мати і будувати свою державу. Ворог-агресор розбудив у кожному з нас приспану, заколисану ним же нашу гідність, наше одвічне українське прагнення бути вільними, нескореними навіть ціною жертв і кровопролиття. Для українців свобода завжди була найвищою цінністю. Тисячоліттями наші предки виборювали право жити вільно у власній нікому не підвладній державі. І от нарешті ми її маємо — нашу Україну!
Україну, яку знає весь світ як державу сміливих відчайдушних людей.
Україну, яка з останніх сил стоїть перед ворожою армадою, неспівмірною за територією і ресурсами, але з великою моральною перевагою, яка спонукає світову спільноту поважати і допомагати нам у боротьбі за нашу державність.
Нехай же Господь благословить незалежну Україну та її народ і веде нас до миру і Перемоги!
З вірою в Україну!
