Андрій Любка — закарпатський письменник. Молодий, але добре відомий. І не лише в Україні: його книжки перекладені багатьма мовами і видані у низці європейських держав: Австрії, Великій Британії, Польщі, Словенії, Боснії і Герцеговині, Сербії, Литві й Північній Македонії. А нещодавно, згідно з президентським указом, літератор увійшов до складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Йому, повному сил і задумів, лише б творити...

Та коли над Україною гуркотять ворожі гармати і летять ракети, головне — Батьківщину захищати. Писати романи Андрій буде потім — після Перемоги. А тепер він усі сили, знайомства і письменницький вплив спрямував на допомогу фронту. Згуртував тисячну команду волонтерів і вже придбав для воїнів на передовій 178 джипів та пікапів!

— Андрію, ти разом із командою придбав для фронту вже 169 авто. Це феноменально! А як і з чого все починалося?

— Маю вас виправити... На сьогодні ми придбали вже 178 машин. Купуємо їх регулярно. І навіть тепер, поки ми розмовляємо, наші люди у Великій Британії їздять, шукають, перевіряють автомобілі, які можуть придатися на фронті. Робота триває 24 на 7. І не тільки в Україні, не кажучи вже про Ужгород.

Почалося все дуже просто. Мій друг потрапив до армії на початку війни. Їх відправили на Донбас. Він зателефонував і сказав, що у них одна із найбільших потреб — повнопривідний автомобіль. Вони перебувають на позиціях у лісі, у посадці, і фактично не можуть навіть доїхати після чергувань до цивілізації. Не можуть підвозити оперативно боєкомплект. Або евакуювати поранених. У частині були якісь великі вантажівки, ЗіЛи, «Урали». Але мобільного транспорту, який міг би їздити по лісу, полю, по болоту, — такого не мали. І тоді я вирішив допомогти. Опублікував на Фейсбуці заклик зібрати гроші й купити джип для цього підрозділу. Дав номер своєї картки. Це був вечір, а зранку на моєму рахунку були гроші вже на два джипи. Так я і став волонтером. Довелося потім шукати новий джип, новий підрозділ... І все закрутилося. Чесно кажучи, це здивувало і самого мене, бо техніка, зокрема автомобілі, мене не надто цікавлять. Але оскільки така потреба була найгострішою на фронті, я вирішив присвятити свою діяльність саме оцій ніші.

— Хто входить до твоєї команди, які це люди?

— Дуже різні, які, мабуть, ніколи б не зустрілися за одним столом, якби їх не об’єднало бажання допомагати Збройним Силам. Наприклад, найактивнішим і найважливішим, напевно, членом нашої команди є Іван Мацканич.

Це автомеханік, який відповідає за ремонти, техогляд автомобілів, ухвалює рішення, що і як з ними робити. Крім того, він їздить разом з нами на схід і дуже часто в дорозі допомагає ремонтувати машини, усувати несправності. Це людина, яка щодня займається саме автомобілями. Решта членів нашої команди менше часу присвячують цій діяльності, бо мають інше основне місце роботи. Серед них, наприклад, є староста угорського села Тарнівці, що під Ужгородом, Федір Коваль. Є також програміст Андрій Пелех. Є Олександр Величко, працівник митної служби, син якого воює на фронті, і він уперше поїхав з нами на схід саме тоді, коли хотів провідати сина. Є колишній журналіст Костянтин Черкай. Є виробник авторських меблів Віталій Зганич. Є ФОП третьої групи Микола Радченко. Є працівники Закарпатської облради: Юрій Бортейчук і Олег Сигідін. Є посадові особи з обласної ради Андрій Шекета та Василь Дем’янчук. І дуже багато інших людей, які допомагають. Як-от Іліан Бота — відповідає за пошук автомобілів і дуже часто привозить їх із-за кордону. Крім того, в широкому сенсі, нашою командою є люди, які весь час надсилають свої внески на купівлю цих авто. І таких дуже багато. Це тисячі українців, а можливо, і понад 10 тисяч таких людей, які протягом цих півтора року надсилають свої внески. Хочу наголосити, що більшість коштів — це все-таки донати від українців, а не від аудиторії за кордоном. Дуже часто ми отримуємо внески від діаспори, але все-таки 90% — від людей, які живуть і працюють в Україні.

— Ви обираєте підрозділи, де службу несуть закарпатці?

— Спочатку передавали транспорт у підрозділи, у яких знали конкретних людей. Це були наші знайомі з Закарпаття. Але приблизно з червня минулого року, вже після десятого автомобіля, ми почали передавати машини в різні військові частини. І нашою метою торік було забезпечити кожну територіальну оборону кожної області щонаймнше одним автомобілем. І ми це зробили!

Нині забезпечуємо підрозділи не ті, де воюють закарпатці, а ті, які воюють у самому пеклі. Тобто головний критерій — участь у бойових діях і потреба в транспорті. І зовсім не важливо, де зареєстрована та військова частина, хто звідки родом. Важливо, щоб ця машина вже завтра виконувала своє завдання і допомагала наближати Перемогу.

— Ти добре володієш англійською, маєш друзів у багатьох країнах Європи як популярний український письменник...

— Насправді мої контакти за кордоном були потрібні лише у перший час. Тоді, коли треба було оперативно у різних країнах — у Великій Британії, Німеччині, Польщі та Чехії — перевіряти автомобілі, які я знаходив в Інтернеті.

Але якщо присвячувати цьому весь свій час, виходить довго і витратно, бо пошук однієї машини може забрати тиждень. І я знайшов людей, котрі почали самі підшукувати і пропонувати нам ті варіанти, які підходять для армії (це повний привід 4х4 і дизельний двигун). Тому нині володіння польською, англійською мовою допомагає мені. Але здобутком нашої команди є те, що ці процеси вже стали системними, вони побудовані як певний механізм. І от, поки ми говоримо, хтось шукає цей автомобіль у Великій Британії, хтось інший везе його звідти в Україну, а ще хтось тут, в Ужгороді, його ремонтує, ще один фарбує в зелене, а ще інший його везе на передову. Це синергія багатьох людей, кожен на своєму місці робить своє, максимально ефективно.

— Ти в розмові дуже хвалиш Івана, «майстра від Бога».

— Так, вважаю, що Іван Мацканич — дуже важлива постать, бо це взагалі людина, яка багато чого мене навчила. Я побачив, що патріотизм буває зовсім різний. І, наприклад, Іван — такий класичний автомеханік, якого можна знімати у фільмах. Він, можливо, не дуже чітко може висловити свою думку чи сформулювати її. У нього немає вишиванки, але це не означає, що він не патріот. Це людина, яка руками вдень і вночі працює. І з перших днів мені не відмовляв, робив найважчу роботу. Робив безплатно. Коли треба було, виходив на свято, лягав під авто на Донбасі просто вночі у мінус десять, коли ми були там узимку і машина чомусь не їхала. Я побачив, що патріотизм може бути дієвим. Він є в наших людях, є у абсолютно різних соціальних прошарках. Він просто не є уніфікованим. Тому Іван — дуже важлива людина для нашої команди. На таких трудягах все і тримається.

— Мабуть, найцікавіше: як збираєте гроші на транспорт?

— Нам вдається збирати кошти завдяки тому, що люди раніше вже знали про мене як про письменника і були підписані на мене в соцмережах, у тому ж Фейсбуці. Коли постала потреба, я почав звертатися до них, і ми дуже швидко зібрали гроші на перші автомобілі. Потім я став публікувати звіти. Люди бачили, що це дає конкретний результат, що ми працюємо швидко і привозимо машини не в штаби, не високим чинам, а справді бійцям на фронт. Так обсяги цієї підтримки збільшувалися. Тобто мені вдалося акумулювати свою популярність як літератора і поставити її на службу волонтерству.

— Як вдається збирати?

— По-перше, прозорістю. У мене на сторінці можна побачити повністю всю дорогу автомобіля. Від моменту, коли ми його знайшли, до доставки на схід, у руки військовим. Усе дуже чітко видно. По-друге, я часто організовую якісь заходи, розіграші, аукціони якихось сувенірів від військових, тубусів від зброї, якихось таких цікавих речей. Але ще важливо, що я намагаюся дуже багато дякувати.

І щодня на моїй сторінці виходить якийсь пост про людину, наприклад, про дитину, яка на свій день народження попросила не дарувати іграшки. А зібрала 6 тисяч гривень і вирішила передати їх на ЗСУ. Про цілий курс медфакультету УжНУ, який відмовився від випускного вечора, а натомість зібрав 100 тисяч гривень і передав мені на автомобілі для армії. Про маленький хор дітей, які під керівництвом нашої вчительки музики з Ужгорода Марії Мудранинець співають у супермаркетах, збирають гроші на ЗСУ і передають мені 15 тисяч. Про творчих волонтерів Ужгорода, таку молоду організацію наших жінок, які організовують благодійні ярмарки, свята для дітей, під час них збирають гроші і передають мені на автомобілі. Пізніше це спонукає інших людей бути активнішими і більше жертвувати на підтримку армії.

— Андрію, тебе й колег відзначила Закарпатська облрада. Також маєте нагороди й від військових...

— Справді, торік я отримав орден від Головнокомандувача ЗСУ генерала Залужного. Нещодавно мені вручили медаль від міністра оборони Олексія Резнікова. Кілька днів тому нас нагородив голова Закарпатської обласної ради Володимир Чубірко. У мене вже є ціла тека із подяками, грамотами від різних військових частин, бригад, комбригів і так далі. Але найбільшою подякою для мене є момент, коли ми передаємо машину — от ти даєш людині ключ у руки, це так, ніби людина виграла якусь лотерею. Це завжди дуже радісна мить, бо мало хто вірить, що може бути так. Адже просто звертається захисник і каже: потрібен автомобіль. І от абсолютно безплатно йому на лінію фронту привозять джип або пікап.

І це завжди приємно для нас, бо це вінець нашої праці. Це радісна мить і для військових. А для мене найбільша нагорода. Це спілкування з живими людьми і віра в те, що оцей автомобіль при обстрілі допоможе врятувати життя, вивезти пораненого. Є відчуття, що ми робимо щось конкретне і корисне.

— Хто нині найбільше донатить на автівки?

— Після 500 днів війни внески на підтримку волонтерів дуже впали. Можливо, це пов’язано з літом. Так було і в січні після Новорічних свят. Але все одно внески надходять. Дуже багато сум приходить невеличких, але я бачу, що це кошти від людей, які донатять щомісяця, для яких жертвувати на підтримку армії стало частиною їхнього планування бюджету.

І я чітко бачу, наприклад, коли там є хвилі отримання зарплат чи пенсій. Крім того, дуже часто надходять гроші від самих військових, яким ми колись допомагали чи передавали автомобілі. І от тепер вони хочуть віддячити, коли отримують виплати, то також якусь частину перераховують. Дуже багато, до речі, внесків великих ми отримуємо від дівчат, які є популярними в Інстаграмі блогерками. Бо вони можуть об’єднувати свою аудиторію і часто організовують якісь розпродажі брендових речей, одягу, прикрас. Яна Платонова з Ужгорода в такий спосіб зібрала вже мільйон сімсот тисяч гривень. І за ці гроші ми купили 15 автомобілів для ЗСУ. Яна веде блог в Інстаграмі і регулярно закликає свою аудиторію донатити, збираючи великі гроші.

Найбільше внесків — маленьких: по 50, по 100, по 200 гривень. Але вони важливі, бо саме через масовість, через кількість цих внесків нам вдається збирати великі суми на купівлю автомобілів. У середньому один джип для армії коштує 3 тисячі євро. Один пікап — 5 тисяч євро. Це, відповідно, 120—200 тисяч гривень. Це значні гроші. І зібрати їх можна не лише коли хтось із підприємців робить великий внесок, а коли багато, сотні й тисячі людей, надсилають по 50 гривень. Це справді працює і це справді акумулює великі суми.

— Чи може сучасний письменник виживати на гонорари?

— Так. Я живу зі своїх гонорарів уже з 2014-го. І тепер, хоча практично нічого не пишу, але маю багато книжок, написаних раніше, навіть у час війни постійно отримую якісь відсотки і роялті, адже мої твори видають і перекладають за кордоном. І це важливо, бо є великий запит на Україну, на сучасну українську культуру. І, відповідно, є хвиля зацікавлення і українськими письменниками також. Це дуже допомагає нині триматися на плаву.

— А які творчі плани маєш на період після війни?

— Після війни хочу трохи порибалити, походити в гори або, можливо, поїхати в якусь довгу подорож до інших країн. Трохи перемкнути голову і відпочити. І лише потім — творчість. Хотів би написати книжку про війну з тилового боку. Про те, як функціонувала країна, як жив народ. І, зокрема, про мій досвід волонтерства, допомоги армії, збору грошей, поїздок на лінію фронту. Я хотів би написати книжку, в якій буде багато побутових деталей, цікавих ситуацій, щоби через 20 років мої діти, які не пам’ятатимуть цей час, могли прочитати її і уявити, як нам жилося в цей період. Як спільними зусиллями всього українського народу ми у цій війні перемогли.

Із досьє «Голосу України»

Андрій Любка — український письменник і перекладач — народився 1987 р. в Ризі. Закінчив Мукачівський військовий ліцей, отримав ступінь бакалавра з української філології в Ужгородському університеті й ступінь магістра з балканських студій у Варшавському університеті. Автор книжок «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові», «Кілер» (2012), «Спати з жінками» (2014), «Карбід» (2015, польське видання стало фіналістом найбільшої літературної премії Центральної Європи «Angelus»), «Кімната для печалі» (2016), «Саудаде» (2017), «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» (2018), «У пошуках варварів» (2019), «Малий український роман» (2020) та «Щось зі мною не так» (2022). Його твори перекладено на дюжину мов, окремі книжки виходили у Великій Британії, Австрії, Польщі, Словенії, Боснії і Герцеговині, Сербії, Литві й Північній Македонії.
Перекладає поезію й прозу з польської, англійської, сербської та хорватської мов.
Член Українського PEN-клубу. Живе в Ужгороді. З дружиною виховує двох малолітніх донечок.

Розмовляв Василь НИТКА.

Ужгород.

Фото надано автором.