Фото з архіву подружжя.
Гончарною справою Володимир почав займатися випадково. Якось у 1990-х роках разом з друзями вони приїхали повчитися до майстра гаварецької кераміки на Львівщину. Відтоді глина стала невід’ємною частиною життя чоловіка і улюбленою справою, яка приносить не лише задоволення, а й заробіток. «Майстер ніколи не знає, що він отримає в результаті, це завжди магія. Можливо, через це гончарі найбільш забобонні люди. От сказано не працювати у свято — значить не можна. І хто намагався робити «гончарку» в свято, діставав з печі розпечену лаву», — розповідає дружина Володимира.
Свого часу після повернення з фронту саме гончарство допомогло Володимиру, який бився за Красногорівку та Мар’їнку у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, реінтегруватися у суспільство.
«Півроку він відновлював себе, працюючи на гончарному крузі. І це допомогло. Якщо ти сів за круг, то вже мусиш концентруватися, бути тут і зараз. На відміну від іншої творчості, ти не можеш думати про щось ще. Якщо ти розслабишся, то глина просто розлетиться по стінах — це те, що дуже м’яко збирає тебе докупи», — зазначає Оксана Довган.
З початком повномасштабної війни подружжя активно волонтерить та підтримує побратимів Володимира. Якось знайома попросила приїхати до хлопців у шпиталь і позайматися з ними гончарством. Подружжя побачило, що навіть одне заняття допомагало розслабитися і почуватися спокійніше. Відтоді вони вирішили, що не хочуть просто бути майстернею з виготовлення посуду, а хочуть стати простором для арт-терапії та відновлення ветеранів.
Майстри подалися на грант в Український ветеранський фонд, уже закупили необхідне обладнання, а на решту планують збільшити площу майстерні, щоб проводити терапевтичні заняття на постійній основі.
Своєю творчістю подружжя Довганів уже встигло заявити про себе не лише в Україні, а й на міжнародній арені. Так, нещодавно вони представляли Україну на гончарному ярмарку в Медині (Польща) і вже готуються до Ягелонської ярмарки.
Фото автора.
