Це історія про українського солдата, котрий повернувся додому. Досвід пережитого на фронті заважає йому порозумітися з дружиною, відшукати душевну рівновагу, знайти себе поза війною, яка досі триває.
Тут варто уточнити: «Звір» — робота незалежного київського театру ProEnglish Theatre, чиє приміщення нині слугує бомбосховищем, тож керівництво Театру імені Лесі Українки люб’язно надало молодим колегам свій майданчик для показу.
Виставу показують на камерній Сцені під дахом. Режисер Даниїл Примачов вдало використовує прийоми імерсивного театру, прибирає умовну «четверту» стіну, намагається занурити глядача в саме дійство, мимоволі затягуючи у гострі конфліктні ситуації. З декорацій — лише стіл, кілька стільців та вішак з одягом. Крихітний сценічний простір дає акторам змогу працювати інтимно, майже пошепки.
Головний герой — солдат Дмитро (актор Денис Капустін) робить безліч дивакуватих вчинків: свариться, байдикує, наривається на бійки, випиває, зриває гнів на дружині. Така, на перший погляд, неадекватна, агресивна поведінка обумовлена посттравматичним синдромом, що буває у тих, хто воював. Стрімкі некоординовані рухи актора в поєднанні з хижацькою пластикою подекуди нагадують образ лютого звіра, загнаного в глухий кут.
Катя (актриса Юлія Прилуцька) — дружина героя, мила пересічна дівчина. Щиро намагається підтримати Дмитра та допомогти йому, але не може збагнути його думок і переживань, не здатна піднятись до рівня поезії Стуса, якого хлопець читає вголос. Героїня використовує перуки, яскраві аксесуари та одяг. Це створює ефект штучності, фальшу, бутафорського щастя, до якого вона закликає чоловіка, втікаючи в такий спосіб від реальності.
Повернувшись до мирного життя, герой усвідомлює, що опинився серед людиноподібних біороботів, керованих сталими принципами виживання: сон, їжа, безпека, секс. Через різницю світоглядів подружжя більше не може бути разом. У фіналі Дмитро повертається на фронт, не бажаючи пристосовуватись до життя у світі ілюзій.
Правду кажучи, сьогодні багато людей живуть подібними цінностями та чеснотами, називаючи такий спосіб існування «нормальним життям». Багатьом і досі байдуже, якою мовою говорити, куди йти, на захід чи на схід. Яким буде їхнє майбутнє і майбутнє їхніх дітей. Різниця світоглядів зруйнувала не одну українську родину. Бо далеко не кожен готовий дорослішати, зростати та знаходити в собі силу прийняти дійсність, якою вона є, щоб творити нову реальність, нову Україну.
Великим планом
Здається точним і водночас несподіваним призначення на роль Дмитра актора Дениса Капустіна. Річ у тім, що він мало схожий на «звіра». Гаразд, якщо й є якась схожість, то цей солдат у Капустіна подібний на юного лева, в очах якого немає хижої загрози. Ці очі дивляться на світ Божий із зачарованою наївністю. Він уважно й допитливо розглядає все, що є в мирній оселі, далеко від війни: хатні меблі, посуд, домашню їжу, жіночий одяг, сплячу жінку. Його погляд настільки по-дитячому простодушний, що режисер змушений просто ховати актора в тінь у тих епізодах, де солдата опосідають кошмарні демони війни (бо хто ж повірить, що «звір» буває з отакими ясними очима?). Тим драматичніший фінал вистави, коли солдат вирішив повернутися на фронт: юний лев не захотів бути кімнатним котом, він рвонув на війну — як на волю, де б’ються за життя отакі самі молоді леви.
В. Ж.
На знімку: сцена з вистави «Звір».
Фото надано автором.
