Михайло Шелест (на знімку) — молодий лісівник із філії «Ярмолинецьке лісове господарство». Йому 30 років. Працював лісорубом 6-го розряду.

«Я живу біля лісу. Навіть моя вулиця називається Лісна. І, певно, це було знаком. Адже пробував працювати у багатьох сферах, але знайшов себе саме в лісовій галузі. Тут гарний колектив, хороші умови праці. Це просто моє», — каже Михайло.

Робота лісоруба вважається однією з найнебезпечніших у світі. Тож потребує особливих знань, уважності, відповідальності.

«Треба бути обачливим, мати очі навіть на потилиці і гостре вухо. Тут важливо не лише бачити та спостерігати за усім, а й відчувати. До прикладу, пішла людина по гриби, не побачила заборонного знаку про звалювання лісу і натрапила на ділянку. Можуть бути різні наслідки, а це людське життя. Тож треба контролювати і своїх працівників, і ситуацію навколо», — продовжує Михайло.

Ці навички неабияк знадобилися, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Він став сапером.

Уже 25 лютого був оформлений у 3-тю окрему танкову Залізну бригаду. Спершу тримав тил на Хмельниччині, а менш ніж за місяць став на захист України в Харківській області.
«Ми тримали оборону. Тоді ті нелюди хотіли влаштувати великий котел, ішли з-під Ізюма на Барвінкове і далі. Але в них нічого не вийшло», — розповідає хлопець.

У боях Михайло зазнав контузії. Після лікування знову став до служби. Тоді бригада дислокувалася уже в Балаклії. Там знову травма — перелом ноги. Лікування військовий проходив на Хмельниччині. Щойно повернувся у стрій — розпочався контрнаступ.

«Буквально на другий день після повернення я наступив на ворожу міну. Так звану пелюстку. Дістав складну мінно-вибухову травму», — каже хлопець.
Михайла Шелеста було нагороджено відзнакою та медаллю за поранення — «За жертву крові в боях за волю України».

А після Перемоги воїн планує повернутися працювати в ліс, його чекають колеги. Каже, що лісові навички були корисні на передовій. «Коли ми з товаришами стояли під Балаклією, стався один випадок. Ворожий дрон знайшов місце, де ми перебували. Вирішили по нас відпрацювати. Оскільки у нашому підрозділі були люди, які мені в батьки годилися, почути обстріл їм було важко. А часу на дії дуже мало — секунди. Мені довелося ними керувати. Скажу відверто: кмітливість, добрий слух, розуміння ситуації плюс «очі на потилиці» я розвинув у своєму Ярмолинецькому лісгоспі.

Завдяки цьому ми залишилися цілими. В подальшому ці знання виручали неодноразово. За це я дякую своїм товаришам-лісівникам, з якими працював.

Я хочу, щоб усі мої побратими повернулися додому. Багатьох уже немає. Звісно, важливо, щоб родинам, які втратили своїх рідних на війні, допомагали», — каже воїн.

Ольга РЖЕПЯНСЬКА, пресслужба Подільського регіонального лісового офісу.

Фото авторки.