Представлено переважно авторські ляльки, прототипами яких стали сусіди Оксани Цюпи, з котрими вона прожила той непростий час, коли на Київщину перли орки.
Виставка дуже щемка, в ній — Ірпінь і його мешканці, які не одразу виїхали або й взагалі не виїжджали. Серед них були абсолютно різні: і родини з дітьми, і такі групи соціуму, про яких ніхто не говорить і мало хто знає чи пам’ятає. Це літні люди або люди з інвалідністю, безхатьки. Вони теж якось намагалися вижити. Це всі, кого заскочила жорстока війна в захопленому місті. Є лялька Мати, прототип Оксаниної неньки. Є ті, хто рятував котів і собак району, а хтось скористався тим, що снаряд розбив магазин, і витяг два мішки цукру зі словами «все моє, ділитися не буду». Є там і міст, який з’єднував Ірпінь з Києвом, під яким люди йшли у воді, намагаючись врятувати себе, дітей, тварин, якісь свої речі. Саме ця дорога і люди на ній, а також символізм руху в обох напрямках послужили ідеєю проєкту. На виставці також представлені роботи, де зображені будинки Ірпеня. Один з них уже знесено, бо не підлягав відновленню.
Власне, це рефлексії на події, що відбувалися тоді в Ірпені, з усіма болісними жахами й випробуваннями, які довелося пережити й самій художниці. Так і вникла нова колекція робіт, які не можуть не зачепити ваше серце. Дуже щемливо і болісно! І, здається, що то було вчора.
Фото автора.
