Але водночас вона може подарувати кохання, нову родину, дитину… Все, як у мирні часи. Тільки почуття загострені в тисячу разів.
Вони познайомились на війні. Ще на тій, яка була далекою для багатьох, але реальною для них обох. Наприкінці 2017 року Іванна пішла служити медиком в одну з бойових бригад. А вже навесні наступного року потрапила в зону бойових дій. Там все було по-справжньому і серйозно. На єдиного медика покладалося чимало обов’язків, тож часу на те, щоб призвичаюватися, не було. Й уже за кілька місяців дівчина почувалася вправним бійцем.
Саме тоді в бригаду за розподілом після навчання прийшов Андрій Ткачук.
Познайомились вони під час медогляду, і спочатку ні про які стосунки навіть й мови не було. Знали: на війні осколок може влучити швидше, ніж стріли Амура. Та, зрештою, так і сталося.
Андрій «впіймав» кілька осколків від снаряда. Поранення, контузія —здавалося, на цьому війна для нього закінчиться. Але ні, офіцер залишився в строю. Військова кар’єра для нього тільки розпочиналася.
Коли була сформована штурмова рота 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, він став її командиром. Після лікування та реабілітації повернувся до військової служби. В 2019 році був нагороджений відзнакою Командувача об’єднаних сил «Козацький хрест» ІІІ ступеня, у 2021-му отримав «Козацький хрест» ІІ ступеня.
Іванна весь час була поруч, хоча про романтику кохання тоді не йшлося. Щодня треба було думати про інше — як вижити на війні. Причому не тільки в бою. Постійно виникали різні побутові питання, які треба було вирішувати спільно. Так поступово зав’язувалися тепліші й тісніші стосунки. А потім — перший поцілунок, перші обійми, перше кохання…
Вони були щасливі. Навіть там, на нулі. Вони знали, що може статися найгірше, але не хотіли вірити в це. Просто кохали один одного.
Андрій — з Хмельниччини, із сім’ї, в якій виховувалося десятеро дітей. Тож і він мріяв про велику родину, будував плани.
Щастя переповнило молодих батьків, коли в них народився син. Поки Іванна була з малям, Андрій залишався на передовій. А 24 лютого він першим повідомив дружині: почалася повномасштабна війна. Сину тоді було лише три місяці.
Двадцятип’ятирічний капітан Андрій Ткачук був уже досвідченим командиром і твердо знав: тепер за спиною в нього сім’я і країна. І кому, як не йому, стояти за них до кінця.
Його рота була серед тих, хто в селі Дмитрівка Київської області став на шляху рашистської орди. Ворог не пройшов. Але тоді 7 березня 2022 року війна вбила кохання, яке народилося під час війни.
Як розповіла дружина загиблого командира, командування військової частини А 1008 двічі подавало документи на присвоєння Андрію Ткачуку звання Героя України (посмертно), та до Офісу Президента вони так і не дійшли.
Тож у травні вона сама створила петицію на сайті звернень до Президента про присвоєння звання Героя її чоловіку.
Для неї та її сина він залишається поруч. І пам’ять, як і кохання до нього, не знищити навіть війні.
Фото з відкритих джерел.
