В останні тижні з’явилися повідомлення про концентрацію великої кількості російських військових на Лиманському та Куп’янському напрямках — в Луганській та Харківській областях, де лінія фронту майже не змінювалася з минулої осені.

Люди, які прожили весь вік у рідних місцях, не дуже охоче покидають свою материзну. Та коли обстріли частішають, коли бомби падають зовсім близько — філософія змінюється. Нині на Куп’янському напрямку Харківської області ситуація загострилась, охочих виїхати з небезпечних місць побільшало. Влада оголосила обов’язкову евакуацію. Та ніхто людей насильно виїздити не змушує. Тільки за власним бажанням.

В евакуації беруть участь понад 14 волонтерських організацій, також правоохоронці, рятувальники та представники влади.

Виїхавши на більш безпечні території, люди отримують гуманітарну, правову, психологічну та інші види допомоги. За потреби їм надають тимчасове житло.

Із Куп’янського району загалом планують вивезти 12 тисяч осіб. Паралельно зберігається і високий рівень відмов від евакуації. Людей можуть прийняти у самому Харкові, там для них приготували 3500 тимчасових місць для проживання, а також — у Полтавській, Рівненській та Кіровоградській областях.

Процес евакуації відбувається дуже швидко. Члени загону швидкого реагування Харківської обласної організації Товариства Червоного Хреста України  (я б їх назвав скоріше бійцями) приїздять за адресою, знаходять людину чи сім’ю. Питають: ви такий-то, ви евакуюєтесь? У вас усе готово? Документи перевірте. І швидко в автомобіль зносять речі, допомагають спуститись людині. І далі за наступною адресою. Робота напружена й тяжка. Одна жінка у багатоквартирному будинку на запитання, чи готова до евакуації, відповідає: «А можна завтра?» — «Та ні, ми ж не таксі», — каже енергійний боєць «Валіко».

Він працює чітко й професійно.

"Валіко"

Жінка до того ж іще й трішки хильнула для сміливості. Інша сім’я у приватному секторі вже чекає, повністю готова, з речами, кажуть: «Повернемося сюди з Перемогою. А поки що поживемо у дітей в Житомирі». Ще одна бабуся назбирала гуманітарної допомоги кілька ящиків, їде до Харкова, де живуть її дві доньки і два зяті. Та й питає: «А ви назад мене привезете?»

Володимир Федотенко, Ігор Кліменко

Ігор Кліменко, 48 років, — командир загону швидкого реагування Харківської обласної організації Червоного Хреста України. Раніше був будівельником. До Червоного Хреста прийшов волонтером 26 лютого 2022-го. Спочатку розвозили гуманітарну допомогу, а з травня 2022-го почалася масова евакуація.

Ігор розповідає: «Примусова евакуація не запроваджена. Обстріли почастішали. На 15 серпня за чотири попередні дні вивезено більше 130 осіб. Ми постійно працюємо. Евакуація — це наша робота на різних напрямках, не тільки Куп’янському. Ми чітко їдемо туди, звідки надійшли заявки на евакуацію. Розробляємо логістику, прокладаємо маршрути. Заявки приходять на нашу «гарячу лінію», люди телефонують. Також через місцеву владу. Людей веземо у Харків у спеціально обладнаний центр прийому».

Володимир Федотенко, волонтер Червоного Хреста України, водій загону евакуації, виконує обов’язки керівника логістичного забезпечення. Він розповідає: «Ми відпрацювали чотири дні підряд, це тяжкувато. В неділю відпочивали, я цілий день спав. Зараз у нас знову другий день підряд не встигає висохти одяг після прання, спека, одяг у солі. Зазвичай у нас 30 адрес одразу є, потім у дорозі ще додається 15-20 адрес. Вивозимо людей з місць, де постійно обстрілюють, чи де тихіше з нерегулярними обстрілами. Такий випадок: у Петропавлівці ми вмовляли людей виїхати. Через день у той двоповерховий будинок приліт, величезна вирва. Люди сиділи в підвалі. Перелякались, хтось навіть почав заїкатись. Наступного дня ми їх забрали. Там до Сенькового десь 4,5 кілометра. Щодня ми вивозимо до 40 осіб. Останнім часом люди хочуть виїздити. За два тижні список збільшився в рази. В автобусі 16 сидінь, але не дуже зручно, бо для багажу малувато місця.

Евакуацією опікується Товариство Червоного Хреста України, а міжнародний — тільки гуманітарними питаннями, допомогою. Також евакуацію проводять окремі волонтерські організації, але, звісно, у них не такі масштаби, як у нас».

Костянтин Башкіров — голова Харківської обласної організації Товариства Червоного Хреста України вже 19 років. Він каже: «За період війни ми надали допомогу більш як 5 мільйонам пар рук. Чому ми так рахуємо? Бо передаємо з рук у руки. Цінність кілограма гуманітарної допомоги у Варшаві, Львові й у нас у Харкові — зовсім різна. Кілограм уже виростає до тонни. Це моя думка. Для того, щоб ця допомога потрапила до тих, хто її вкрай потребує, ми багато трудимось. Треба зібрати, тимчасово складувати, слідкувати щоб не розікрали, довезти під обстрілами. Були такі часи, що на Салтівці з будинків люди не могли спуститись на вулицю, тому ми два дні закидали на третій поверх їжу. Отже, так із кілограма і виходить тонна.

Окрім евакуації, наша організація займається навчанням надання першої медичної допомоги, протидії мінній небезпеці. Ми навчаємо інструкторів, а вони далі працюють з людьми. Також доглядаємо вдома тяжкохворих, два екіпажі «швидких» працюють над цим на Ізюмському напрямку. Ще один із розділів нашої діяльності — ми допомагаємо організаціям, які опікуюються покинутими тваринами, забезпечуємо їх кормами.

Наприклад у солістки Харківського театру опери й балету Олени Старікової 20 котів удома».

 

Фото автора.