Коли розпочалося рашистське тотальне вторгнення, 70-літній Іван Чернишук (на знімку), заслужений рибовод України з містечка Лисянка, що на Черкащині, завів посеред ночі автомобіль і вирушив на Київщину. Він поспішав вивезти з-під можливих ворожих обстрілів рідню. Промчав, пригадує, до тисячі кілометрів, поки не впевнився, що діти-онуки у безпеці. А потім повернувся додому й одразу на свої ставки працювати. Бо «потрібно людей годувати і насамперед відправляти бійцям ЗСУ виготовлені майстрами рибного промислу добренні консерви...».
Загалом «рибна» біографія Івана Івановича розпочалася у далекому 1966 році й триває донині. Фахівці рибного господарства затребувані скрізь, тому Чернишука не раз пробували переманити не лише в іншу область, а й навіть в інші країни. Іван Іванович рішуче відмовлявся й продовжував займатися карасями, щуками, коропами, лящами на рідній Черкащині.

— Мій батько все життя працював рибоводом у колгоспі, — ділиться ветеран. — Одного разу до нас приїхав ветеринар з області робити обстеження риби. Він одягнув білого халата, дістав мікроскопа, розрізав рибку, показав мені, як все всередині у неї влаштовано, і запитав: «Куди вступатимеш?». А я, молодий-зелений, намірився вчитися на геолога, щоб потім поїхати працювати у... Монголію. Романтика з мене аж перла. «Нащо тобі та Монголія? — здивувався ветеринар. — Давай у рибоводи, як батько. Кому він передасть свою справу?!» Ось так я й став техніком-рибоводом. Закінчив на Хмельниччині зооветеринарний технікум. А вступив туди з пригодою. Історія була така: приїхав на іспити, а тут якраз запеклий футбольний матч між технікумом і збірною міста. Навчальний заклад програвав 2:1. Я підійшов до тренера й кажу так недбало: «Поганенько граєте». «А ти краще вмієш?» — скипів той. «Я можу будь-якого футболіста на сто метрів обігнати, я ж добре тренований», — відповідаю. Мене поставили у команду, і я одразу забив м’яча. Ми виграли 3:2. Звісно, такого гравця не могли вже не прийняти до технікуму... Та після навчання, хоч як добре було «ходити у чемпіонах», новоспечений фахівець повернувся на батьківщину і з головою поринув у рибний промисел.

«Врожайний» період, ділиться особливостями свого ремесла Іван Іванович, починається у вересні й закінчується у середині листопада. У вересні він працює з рибопосадковим матеріалом, потім — «садить» рибу на зимівлю у ставки. Риба встає рано, і він разом з нею. Влітку — пізно лягає і встає удосвіта. Узимку — трохи відпочиває. А навесні роботи по зав’язку. Ставки Чернишука розкидані по всій Лисянщині. Так і їздить: в один бік — сорок кілометрів, в інший — двадцять, в один — десять кілометрів, в інший — п’ять.

Іван Чернишук орендує ставки не одне десятиліття. Побудував інкубаційний цех і крок за кроком створив потужне повносистемне рибне господарство. Розводить карася, коропа, товстолоба, білого амура, щуку, судака, сома, ляща. У середньому щороку виходить до 80 тонн якісної риби.

«Інкубація — це моє хобі, — охоче розповідає. — Нічого мені так не подобається у рибництві, як процес інкубації — що посієш, те й пожнеш. А улюблена риба — короп, я коропа-здорованя називаю «українською свинею». Добрий і ситний із цієї риби наїдок, чимало смачних страв можна приготувати. Тому з коропом найбільше працюю. З іншими рибами теж — і з білим амуром, і з товстолобом, і зі щукою, і з сомом, але короп — це король ставків. Люблю коропа фарширувати і коптити. Маю свої, як модно казати, ексклюзивні рецепти. Не хвалитимусь, але хто споживав, казали, нічого смачнішого й запашнішого ніколи і ніде не їли».

Ветеран знає різні хитрощі, як ловити велику рибу. Наприклад, на картоплю, простою вудкою. Головне, каже, — правильно зварити картоплю, щоб вона мала специфічний запах. Потім дати бульбі «вистоятись» пару днів — і клює дуже добре. Але, зізнається, на таку риболовлю з початком повномасштабної війни не їздить. Мріє, після Перемоги, коли прийдуть дорогі наші захисники додому, накриє для усіх стіл з найвишуканіших рибних делікатесів та витребеньків.

Дай Боже, лише дочекатися цього великого і жаданого дня.

Черкаська область.

Фото надано автором.