Сьогодні наша розповідь про відважного кіборга Сергія ГЕНОВА (на знімку) з Підлужного Рівненського району. Ворог обірвав його життя 19 грудня 2022 року. Це сталося під час танкового обстрілу в районі Майорська на Донеччині. Сергій Генов був заступником командира бойової машини, навідником-оператором 3-го штурмового батальйону в/ч А4010. У 2014 році брав участь у боях за Донецький аеропорт.

Про те, яким він залишиться у пам’яті рідних, розповідає дружина Лілія Генова:

— Сергій народився 25 квітня 1980 року в Республіці Молдова, у місті Чадир-Лунга. Однак життя мами в Молдові не склалося, і вона разом із маленьким сином повернулася в своє рідне село Підлужне тоді Костопільського, а нині Рівненського району.

Дитинство у Сергія було нелегким, бо ріс без батька. Втім, мама та дідусь віддавали всі свої сили, аби гідно виховати його та молодшого брата Геннадія.

У 1986 році Сергій почав навчатися у Великолюбаській школі, а після 9-го класу вступив до Костопільського ПТУ №14, де здобув спеціальність муляра-штукатура.

Затим була строкова служба в армії, а далі — пошук роботи та створення сім’ї.

Ми одружилися у 2005-му. Не думала, що стану його дружиною. Я жила у сусідньому селі Велика Любаша, за два кілометри від Підлужного. Після армії Сергій із хлопцями прийшов до нашого клубу на дискотеку. Я тоді лише починала ходити на танці. Він підійшов до мене і запросив на танець. Ось як розповів мені пізніше про той вечір: «Коли я прийшов на дискотеку, побачив під віконечком кучеряву дівчину. Вирішив, що вона буде моєю».

Сергій був лідером компанії. Хоч би де що трапилось — і добре, і погане — він завжди був там. У нас різниця у п’ять років, я його трішки побоювалася. Було, що навіть утікала і ховалася. Однак він виявився дуже настирливим. Якось сказав: «Або ти йдеш зі мною, або ні з ким не йдеш!» Згодом відчула його надійність, і ми стали зустрічатися, одружилися.

У нас народилися донька Юлія і син Дмитро. Чоловік здебільшого працював на будівництві й в Україні, й за кордоном. У проміжках між роботою, коли був удома, добудовував дім, закладав сад, виховував дітей. Для Юлі і Дмитра тато був незаперечним авторитетом. Доньці — міцною опорою і надією, а сину — справжнім прикладом для наслідування. Діти тягнулися до нього, бо вмів поводитися і розмовляти з ними як із друзями.

— Чоловік не любив розповідати про війну, — веде далі Лілія. — Для нас війна розпочалася ще в 2014 році. Згідно з наказом про часткову мобілізацію в серпні Сергія призвали до лав ЗСУ. Спочатку проходив навчання та бойове злагодження на Яворівському полігоні, а звідти потрапив до Донецької області. На сході перебував до вересня 2015-го. Особливо тривожний час наша сім’я пережила в січні того року, коли чоловік захищав Донецький аеропорт. Він нічого не розповідав про ті події і не повідомляв, що перебував на нижньому поверсі вежі. Певний час ми про це нічого не знали. І лише тоді, коли впали верхні поверхи, він зателефонував і зізнався, що їх виводять з аеропорту.

Після повернення з АТО чоловік дуже змінився, став ніби іншою людиною. Йому було некомфортно в цивільному житті. Не міг змиритися з оточуючою несправедливістю. За авторитетів визнавав лише побратимів, із якими воював на сході. Це спонукало його у 2017 році вдруге підписати військовий контракт. Хотів іще раз випробувати долю. Мені сказав: «Не хвилюйся, я фартовий, мене ніщо не зачепить!»

Відтак шість місяців пробув на Світлодарській дузі. Після закінчення контракту вирішив втілити в життя ще одну свою мрію — здобути вищу освіту. І згодом із кількома своїми побратимами вступив до Національного університету «Львівська політехніка», де здобув кваліфікацію бакалавра за спеціальністю «екологія».

Повернувшись до цивільного життя, чоловік не втомлювався повторювати, що росія не зупиниться на сході. Запам’яталися його слова: «Побачиш, росія не залишить нас у спокої. Ще буде велика війна!» І як у воду дивився.

...Коли російські війська почали повномасштабне вторгнення в Україну, Сергій перебував у Чехії, де працював далекобійником. Одразу ж зателефонував мені й повідомив, що повертається додому. Хотів приїхати того ж дня, однак змушений був відпрацювати гроші, які йому видала фірма наперед. І вже наприкінці березня 2022-го був удома. У хаті з’явився 29-го числа о 5-й ранку, а о 7-й поїхав до військкомату. Там було людно, і до нього черга не доходила. Тоді він почав телефонувати своїм побратимам. А вже через кілька днів разом із братом Геннадієм були в Києві.

П’ятий ОШП (окремий штурмовий полк) спеціального призначення військової частини А4010 — останнє місце його «роботи». Після навчань з військової справи у Великій Британії знову був схід. І знову Донеччина. Про позиції, де воював, не розповідав. За нагоди промовляв усього лише кілька слів: «У нас усе спокійно!»

Якось зізнався, що лише раз по-справжньому злякався. Не за себе, за брата. У жовтні була сформована окрема штурмова рота, до складу якої увійшли безвідмовні воїни, у числі яких і вони з братом. Перед бійцями роти ставили завдання відвойовувати позиції та забирати з території «200-х» і «300-х». Того разу рота вкотре вийшла на бойове завдання. З тяжкими боями вдалося відбити дві позиції та забрати наших убитих і поранених. Коли ж розпочався бій за третю точку, російські війська кинули проти українців усі свої сили. Почали стріляти з усіх видів зброї. Наймасовіший обстріл здійснювали по середньому взводу, в якому був брат Геннадій. Чоловік перебував у замикаючій групі. Побачивши, як попереду гинуть наші бійці, він кинувся в гущу подій і почав кричати: «Малий» (позивний брата), де ти? «Малий», де ти?»

Після того, як убитих і поранених забрали, Сергій сказав командиру, що хоче на кілька днів додому.

Чоловіку дали короткострокову відпустку. Так сталося, що в ті дні дорога, якою він їхав до хати і від’їжджав із рідного села, була встелена живими квітами. Саме в ті дні в Підлужному в останню путь проводили загиблих на війні воїнів Сергія Трофимчука і Сергія Примака. Мені не відомо, що думав чоловік, дивлячись на ту заквітчану дорогу, але, покидаючи після відпустки дім, міцно обійняв дочку Юлю і промовив: «Усе буде добре. Я повернусь!» А сину Дмитру пильно подивився в очі й сказав: «Тепер ти будеш за старшого!..»

То була наша остання зустріч. А 18 грудня — наша остання телефонна розмова. Сергій мене набрав і сказав, що йому присвоюють офіцерське звання і щоб я переслала командиру їхнього батальйону сфотографовані документи. Коли все зробила, зателефонувала йому, а у відповідь почула: «Я їду на завдання. Поговоримо завтра». І він вимкнув телефон.

...Тієї ночі мені наснився сон. Чоловік приїхав додому в білому костюмі. Зайшов до хати, міцно обійняв мене і поцілував. Я до нього теж міцно пригорнулася і не хотіла відпускати...

Наступного дня, 19 грудня, Сергія не стало... Хлопці, які з ним служили, розповіли, що він вийшов з укриття з протитанковою рушницею. У цей час відбувся ворожий приліт... Сергій загинув миттєво, — закінчила свою розповідь вдова Лілія Генова.

На жаль, брат Сергія Геннадій Генов (на знімку), який мешкав у Костополі, теж загинув на війні. З ним прощалося все місто.

Геннадій Генов став до лав Збройних Сил України 21 березня 2022 року. Він був молодшим сержантом військової частини А0504. Захисник загинув у бою на Херсонщині 14 липня. Йому назавжди 39... Був нагороджений нагрудним знаком «Знак пошани» та медаллю «За хоробрість у бою». Також командир посмертно нагородив захисника відзнакою «За мужність при виконанні спецзавдань».

Костопіль 
Рівненської області.

Фото з відкритих джерел.