Боротьби за заповітом тих, хто протягом століть обстоював і захищав оце «своє», що дісталося нам від пращурів з далеких тисячоліть, із сивих-пресивих долітописних часів. Добре знаємо, що коріння нашого роду живиться з джерел мізинської культури, однієї з найвизначніших в історії пізнього палеоліту не лише України, Європи, а й усього світу — її творці вкривали браслети першими(!) відомими орнаментами меандру і вперше намалювали свастя, найпоширеніший солярний знак, що вважався символом сонця і вогню, величі Бога. А ще першими створили набір музичних інструментів і 20 тисяч років тому зіграли на ньому. Народ наш, давній, як і сама земля, що на ній він живе й творить, успадкував традиції трипільської цивілізації, котра дала світу десятки винаходів і навчила інші народи сіяти хліб. Увібрав войовничість Антського царства і прадавньої Скіфії, міста-фортеці й кургани часів якої зберігають таємниці на берегах Хоролу, на Охтирщині, у Північному Причорномор’ї, на Дніпропетровщині, у межиріччі Ворскли і Сухої Груні, де найбільше у Європі укріплене поселення доби раннього залізного віку — легендарне Більське городище, котре ототожнюють зі славетним містом Гелон, згадуваним батьком історії Геродотом. Від покоління до покоління передалися у спадок нам і любов до рідної землі, з якої українців (прямими нашими предками Михайло Грушевський називав антів, уславлених перемогами короля Божа) не змогли зірвати, наче перекотиполе, жодні війни-буревії, і здатність захищати цю землю.

«През шаблю маєм права», — писав у своїй «Думі» Іван Мазепа. У цих словах відгомін і антських, і скіфських, і княжих часів. У них гідність і честь, які успадкували, всотали, примножили новітні герої — майданівці, добровольці, вояки ЗСУ, волонтери, ті, для кого армія, мова, віра, Батьківщина має значення.

Зізнання в Любові

У круговерті днів, свят і буднів, перемог і втрат ми не так уже й часто замислюємося — хто ж ми насправді і якого роду, чия в наших непокірних жилах кров — антів, скіфів, трипільців? Геродотових Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая, в царювання яких на Скіфську землю з неба впали золоті плуг, ярмо, сокира і чаша, чи великого київського князя Святослава Хороброго, дружини якого у 964—966 рр. успішно воюють на річці Ока і середній Волзі, підкорюють в’ятичів і завдають удару по могутньому Хозарському каганату — штурмом беруть неприступну хозарську фортецю Саркел, на перешийку Дону та Волги, десантуються в землі ясів і касогів. Хтось скаже, ой, це ж тисяча років тому, як знайти той зв’язок. А він є, зберігся в топоніміці, прізвищах, він у поставі, козацькій вдачі, в очах, у мужності наших героїчних захисників. Ця мужність не кіношна, не придумана кишеньковими письменниками за розпорядженням влади, як то було в срср і процвітає в росії, це моральна сила, яка допомогла захистити від ворога Київ і визволить усю Україну, на яку зазіхає оскаженілий «брат».

Як знайти себе і не втратити у ці важкі дні, як примножити моральну силу українців та України, що торує тернистий шлях до свободи, і як нарешті досягти омріяної Перемоги — на ці складні й інші, не менш складні, питання намагаються дати відповіді організатори виставкового проєкту «Моя історія. 32 роки Незалежності», презентованого у Музеї історії Києва.

Разом із завідувачкою відділу виставкової роботи музею Катериною Боровик, кураторами виставки Варварою Сухенко та Миколою Петриченком екскурсію залами проводить і Українка, промовиста постать якої, що посідає чільне місце в експозиції, є символом незламності нашого народу. Жінка з німбом над головою, вдягнена в національне вбрання тих регіонів, де точаться найзапекліші бої з рашистами, тримає біля ніг зброю для ворогів. Вона при надії. Вона щира і щедра, гостинна та водночас — войовнича.

Такою Україну-Матір, яка захищає своїх дітей, ладних віддати життя за Неньку, побачили автори проєкту. «Ось він, символ нашої гостинності і войовничості. Народиться нове життя. Буде Перемога, буде мир», — каже Микола Петриченко.

В експозиції, де широко представлені монети і марки, художні твори, які йдуть у хронологічному порядку і розповідають про найважливіші події кожного року відновленої Україною Незалежності, про політиків і пересічних українців, які своєю енергією змінювали світ, багато різноманітних інсталяцій. Це і нагадування про економічну кризу, коли разом із зарплатою в касах підприємств працівникам видавали купони, які офіційно називалися «картка споживача» — на початку 90-х після банкрутства «комуністичного раю» люди зіштовхнулися з реальністю радянської системи. Порожні полиці, тотальний дефіцит, на складах мільйони одиниць різної зброї, яку нині спадкоємиця срср використовує проти нас. Цукор, крупи, горілку — все давали по списках, на душу населення, тим, хто мав купони. В Україні мало ностальгуючих за срср, вони поголовно там, за порєбріком, де все ще вигукують «зато мороженое было вкусным». А якщо й є у нас такі, то їм сюди, на виставку, де купонна інсталяція (на знімку) нагадає про насправді голодні й незатишні пострадянські часи й мільйонерів-жебраків, статки яких зжерла інфляція.

У 1996 р. відбулася грошова реформа. 2 вересня Національний банк увів до обігу по всій території країни гривню. Героєм дня назвали тодішнього голову Нацбанку Віктора Ющенка, який роздавав численні інтерв’ю і розписувався на 50-гривневих купюрах просто в телестудіях. Нову грошову одиницю обмінювали за курсом — 100 тисяч карбованців до 1 гривні. Два тижні, до 16 вересня, гривня і купоно-карбованці ходили паралельно, але при купівлі решту давали тільки в гривнях. За цей період було вилучено з обігу майже 320 трлн купоно-карбованців. Про події тих днів розповідають експонати, надані для виставки Національним банком України, який є співорганізатором проєкту.

Микола Петриченко ознайомлює відвідувачів з іншими періодами нашої історії. «Закінчується період Кучми, і тут яєчний теракт в Івано-Франківську», — показує він іще одну інсталяцію, що змушує кожного усміхнутись. Усі пам’ятають, як «двічі несудимий» кандидат у Президенти України Янукович, який неодноразово притягався до кримінальної відповідальності і відсидів своє за гратами, упав під скандування вулиці «Ющенко! Ющенко!» в Івано-Франківську 24 вересня 2004 року від кинутого в нього студентом курячого яйця і зомлів.

Далі був Помаранчевий Майдан, перемога на виборах проєвропейського Віктора Ющенка, який узяв курс на Європу і членство України в НАТО, на відродження української історії (28 листорада 2006 р. Верховною Радою було ухвалено Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», яким Голодомор визнано геноцидом українського народу) та унезалежнення української церкви, а потім повернення до керма держави «двічі несудимого». Представлений в експозиції проєкт «Межі» розповідає про зміни, що відбулися після трансформації електоральних симпатій — євророзворот, розграбування країни, акції протесту — Мовний, Податковий, Євромайдан.

Ілюструючи свою розповідь мистецькими роботами авторства Назара Білика, Володимира Буднікова, Матвія Вайсберга, Віктора Володька, Олександра Гнилицького, Олега Голосія, Олександра Дубовика, Олександра Животкова, Єгора Зігури, Наталії Корф-Іванюк, Анатолія Криволапа, Павла Макова, Івана Марчука, Наталії Масік, Миколи Маценка, Романа Мініна, Миколи Новікова, Вінні Реунова, Олександра Ройтбурда, Віктора Сидоренка, Тіберія Сільваші, Олега Тістола, Оксани Чепелик, Іллі Чичкана й інших майстрів, Микола Петриченко наголошує, що за кожним політичним рішенням приходять часто доленосні зміни, і важливо, аби виборець, ідучи на дільницю й опускаючи бюлетень у скриньку, розумів свою відповідальність за майбутнє держави, а це майбутнє і самого виборця, і його дітей.

Кілька інсталяцій присвячені великій війні — це щемлива розповідь про Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Бородянку, Харків та Ізюм, про втрачені життя маленьких українців, наших захисників, усіх, хто до приходу оскаженілих сусідів жив мирно і щасливо. На обпалених вогнем сторінках плакатів читаєш написи, скопійовані зі стін катівень, прапорів, листів і написаних у різних містах і селах різними людьми: «Дім там, де батьки», «Україна — наша любов», «Мамо, хочу додому», «Повернись живим!», «Мені тебе не вистачає», «Все є Україна! Переможемо!». А ось і мапа України, на якій позначено столицю — Київ, а поряд великим буквами виведено одне-єдине слово «ЛЮБЛЮ!».

«А це моя історія. Я це переживав»

У 2009 році харківський художник, учасник і організатор фестивалів стритарту в місті Роман Мінін зобразив своє місто таким, яки побачив його у 2022-му і 2023 роках. На низці полотен — висадка десанту, літаки, танки, вибухи... Ці його роботи теж на виставці як свідчення прозорливості митця, котрий передбачив майбутнє. Віримо, що й інші експонати, на яких зображені щасливий український Крим і Донбас, і гасла «Переможемо!», «Слава «Україні!» теж пророчі.

«Ми маємо знати свою історію, — каже куратор виставки. — Експонуючи монети (на знімку) чи поштові марки, серед яких і та, яку знає увесь світ — «Русскій воєнний корабль... ВСЬО!», випущена 22 травня 2022 р. на згадку про знищення рашистського крейсера «Москва», і присвячена Георгію Нарбуту, людині, що придумала нашу виставку ще сто років тому, ми намагалися зробити так, аби кожен відвідувач, оглянувши експозицію, міг сказати: «Це моя історія. Я це переживав».

Від Дня Незалежності нашої Держави і до 27 серпня на виставці експонуватиметься факсимільне видання Пересопницького Євангелія. Це справжня святиня українського народу, на якій присягають на вірність Україні

Президенти під час інавгурації. Екскурсоводи не лише розкажуть відвідувачам про таємниці цього стародруку, який тримали в руках гетьман Іван Мазепа і Тарас Шевченко, а й дозволять погортати фоліант. На сакральній книзі, кажуть, можна загадувати бажання. Давайте і ми, всі, хто прийде на виставку, щоб побачити відтворене Пересопницьке Євангеліє, загадаємо одне бажання на всіх — якнайскорішої Перемоги українцям над одвічним цинічним ворогом і миру на наступні тисячоліття незалежній Україні.



Фото Сергія Ковальчука.