І зараз працює над книгою — його біографією. Увазі читачів «Голосу України» уривок із майбутньої книги.
Майстрував у дворі, і щось йому знадобилося в хаті — Сашко зайшов на кухню. […] сутінна хата промелькнула в очах темними силуетами, що були обабіч стола. […] це ж чомусь сидять без діла мати й батько. Серед дня і просто сидять! Батько під іконами, мати ближче до печі. Коли ж заходив у хату, бачив, як перед ним майнули та скрипнули за кимось вхідні двері. Зразу ж побачив через вікно, як швидко промелькнула худа сутула постать Левкової дружини Наді. Сашка струсонуло від лихого передчуття, бо Надя останніми часами приносила лише погані звістки про арештованого Левка. А тут ще й батьки незвично сидять без діла, мовчки, напружено...
Власне, тривога й раніше тут вгніздилася, коли Сашко приїхав із суду у Львові, переказав весь процес над братом, і сам стривожився, і ввігнав у тривогу батьків, коли переповів металево-холодні слова прокурора на адресу Левка та його групи: «Яка зрада! Яка зрада!» […] Власне, Левко поступово готував батьків до чогось подібного — казав, щонайбільше, що можуть заподіяти — це звільнити з роботи, ну, в крайньому випадку може пару років присудять, але навряд, бо ніяким криміналом не займається. Він це знав як юрист […]
…Тут Сашко зрозумів, що вся увага батьків із сутіні звернена на нього самого. Холодна змія здогаду поповзла між лопатками на спині. Мати встала […] майже буденно, без істерики і сліз звістила: «Тільки-но приходила Надя, вона сказала, що Левка засудили до розстрілу». […] Сашко лишився стояти, як вдарений правцем...
Це був 1961 рік. Львівський обласний суд, що засідав у невеликій залі обласного управління КДБ, в обстановці майже секретності, без свідків і зайвих вух та очей, відповідно до статей Кримінального кодексу УРСР та на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР про посилення відповідальності за низку злочинів, засудив адвоката, члена КПРС, одруженого Лева Лук’яненка до розстрілу, іншим дав від 10 до 15 років. Звинувачення підписали старший слідчий УКДБ капітан Денисов та начальник слідчого відділення УКДБ майор Сєргадєєв. (Уточнення: у зв’язку з арештом всі комуністи були виключені з партії). Кадебістське слідство, прийняте судом, довело, що керівник цієї групи ще «з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». А як більше трьох років гуманна комуністична влада терпіла такого злочинця!
Як повівся засуджений до розстрілу в перші години після вироку? Впав в істерику? Бився головою об стіну? Рвав на собі волосся і кричав про невинуватість? Дзуськи! Він і дружині, коли кагебісти забирали його з дому, наказав, щоб і виду не подавала, що злякалася. «Щоб вони ніколи не бачили твоїх сліз!» — був наказ чоловіка. Дружина послухалася, та й сама Надія Лук’яненкова, у дівоцтві Бугаєвська, була такою ж впертою, як і він.
Тож у перші години після смертного вироку Левко Лук’яненко... лаяв чекістів та сексота «Білика», що було підсадили до нього в камеру, останніми словами. І тим давав вихід своїм переживанням, хоча монгольсько-російських матюків і не вживав. Він лаявся як адвокат: «Відповідно за закону слідство має досліджувати ту діяльність, за яку заарештували, а не творити нові звинувачення у слідчій камері. У цьому справедливість слідства. Якщо дозволити слідчим за допомогою своєї камерної агентури провокувати заарештованого на незаконні дії, то в такому разі можна заарештувати на вулиці першу-ліпшу людину і вже у слідчому ізоляторі підвести її до протиправних дій і потім за них судити. Це — свавілля. Держава цього не повинна робити».
Вражений таким ідеалізмом, наглядач буркнув, щоб в’язень вів себе тихо і завів його до іншої камери. Це була камера смертників. Левко щось хотів ще доводити, але темно-червоні двері швидко відгородили його від того світу, клацнув замок, у круглу дірку вставилося око наглядача — йому було цікаво, як вестиме себе засуджений до розстрілу. Та й інструкція, певно, це вимагала. Потім Левку здаватиметься, що те око ні на мить не відривалося від прозурки і навіть не кліпало всі 72 доби його перебування там. Кожен рух за дверима мимоволі провокував думку: «Прийшли вести на розстріл?»... Про те ж — чи стрілятимуть у потилицю чи в груди — передумав ще під час оголошення вироку, не забувши зауважити злих поглядів кількох російських окупантів, що були задіяні в процесі.
Камера смертників — невелика, розрахована на одного. Ліжко не просто зварене зі стальних труб, але й кути його так заокруглені, щоб в’язень не повередився спеціально, до виконання вироку ім’ям Української Радянської Соціалістичної Республіки. Ясна річ, що й ліжко, і тумбочка, і стілець були прикуті до підлоги. А на вікні ґрати зі стальних штирів, кожен товщиною до 50 міліметрів. Там можна було зійти з ума чи, принаймні, посивіти, чекаючи більш ніж два місяці страти. Від адвоката Лук’яненка кагебісти не дочекалися ні того, ні іншого.
Засуджений до розстрілу підійшов до вічка, бо те немигаюче око було таким противним, як гострий цвях у голій підошві, і з-за дверей почулося: «Вечеряти будете?» Відмовився і, махнувши рукою на недремне око, роздягнувся та бухнувся спати — засудженому до розстрілу така вільність дозволялася. […] Левко заснув міцним сном. На цілих 12 годин! Казав, що так міцно не спав навіть після святкової парубоцької пиятики, після важкої сільської фізичної роботи... Звідки в нього отака жорстка регульованість організму?
Йому приснився сон. І це був сон з тих, які не забуваються до смерті. Сон на три серії. Перша і друга — в Глинянах: наче втрапив у якусь церкву з антресолями, а на ній — старовинна зброя і озброєні люди, що чатують на нього. Він йде, карбуючи крок по кахляних плитках і не має права пришвидшити крок, здригнутися, бо вб’ють. Йде напружено, контролюючи кожен порух під ворожими прицілами. І вже в самій проймі дверей робить різкий рух — пронесло, витримав! У другому сні проходить мимо дружини, що сидить зажурено в осінньому пальто, склавши руки і сумно-сумно дивиться на нього. Не встає назустріч, не озивається, і він проходить мимо. І нарешті в третьому сні він у Києві. На Радянській площі, де його, солдата, дресирував Солдатенко перед парадом 9 травня 1945 року. З неї він іде до Дніпра через якісь чагарники, заходить на баржу, що мало не сягає бортами води.
Левко лягає на баржу, опускає руку у воду, як це любив у дитинстві, а вода така холоднюча, що висмикує руку. Баржа пливе кудись мимо цегляного виступня, і навколо так холодно, як буває на Сіверщині на самому початку весни. Прокинувся. Згадалася сумна-пресумна дружина в осінньому пальто, і відчув вину перед нею...
...Вони назвали себе Українською Робітничо-Селянською спілкою — при традиційній схильності комуністів до абревіатур, і вони писали скорочено — УРСС. Майже УРСР... Група у складі Лук’яненка, Кандиби, Віруна, Любовича, Кіпіша, Боровницького, Луцьківа мала стати партією, та пильне око спецслужб вирахувало їх загодя до того, і запобігло такій антирадянській зухвалості.
Абревіатура невипадково корелювалася з абревіатурою формальної республіки — проект програми УРСС посилався на «пролетарські революції», які «допомогли народові знищити експлуататорські класи і тим самим збутися головного соціального зла — влади капіталу». Та ще й покликався на «Велику Жовтневу соціалістичну революцію», що «мала велике значення для піднесення свідомості пролетаріату в усьому світі...» Подібної квазімарксистської лабуди було чимало в проекті програми Української Робітничо-Селянської спілки, яка була вилучена в арештованих і через тридцять років цілою і неушкодженою з рук заступника голови Служби національної безпеки України повернута керівнику групи Левку Лук’яненку.
Саме тактика Лук’яненка передбачала маскування справжніх цілей комуністичною риторикою, хоча те маскування і не було повним. Скажімо, навіть у першому абзаці згаданого документа чітко говориться, що «Союз РСР, як і колишня російська імперія, не може дати українському народові щастя». А сам Левко Лук’яненко далеко згодом чесно зізнавався, що також мав певні ілюзії щодо радянської системи, але в тюрмі КДБ «в результаті завзятих суперечок з представниками ЦК КПУ та високими кадебістськими чинами я врешті-решт повірив начальнику Львівського УКДБ полковнику Шевченку, що радянська влада — це не той образ, що складається на основі законів та інших паперів, а те, що є на вулицях та полях, це не те, що каже влада, а те, що вона робить. Теоретичний туман, що його п’ять років софізмами і брехнею навіюють студентам (та ще й неабиякого, а московського університету — В.Ч.), розвіявся, і я поглянув на дійсність очима звичайного недипломованого дядька, для якого в житті є не будівництво комунізму, а просто напівдармова підневільна праця, і не союз братніх радянських республік, а просто чужа російська ворожа влада».
Після винесення жорстокого присуду щодо Групи Лук’яненка справу розглядав у касаційному порядку Верховний Суд УРСР, який Лук’яненку таки замінив смертну кару 15 роками в’язниці, хоча термін «зрада Батьківщини» лишився.
...У камері смертників Левко Лук’яненко вирішував для себе дві проблеми — проблему туалету і проблему… Бога. Від низького до високого. І обидві надзвичайно важливі.
В’язня завели у туалет, і наглядач дав маленький клаптик паперу — всього лиш розміром сантиметрів приблизно 10 на 14. Зрозуміло, що цього замало. Тим паче, коли кишки вередують від тюремної їжі. Попросив ще, відповідь: «Не положено!». Навіть не чистого листка не дають, а й шматка газети — раптом там в’язень вичитає щось шкідливе. Справляння природної потреби в’язня контролюють троє наглядачів […]
І якщо до такого споглядання сільський хлопець ще міг не те щоб призвичаїтись, але махнути рукою — мовляв, дивіться, хай вам повилазить! — то отой куций листочок паперу був наразі вершиною знущання. Левко зрозумів: так працює система […]
І став розв’язувати другу проблему свою — проблему Бога. Саме в камері, в періоди між сном, їжею і туалетом чи скреготінням зубів від його відсутності, він і став вибудовувати логіку доказу існування Бога.
[…] Левко будує ланцюжок логіки; не можна прочитати ненаписаного, не можна передбачити того, що не існує в довершеному стані. Можна передбачити лише те, що кимось уже сплановане і зроблене. Логіка підводить до існування Творця, якого люди й називають Богом. Як не можна довести хибність аксіоми «не можна прочитати ненаписане, не буде стояти незбудований собор», так не можна довести помилковість факту існування Бога.
Через тридцять років Левко Лук’яненко скаже: я жодного разу не зустрів того, хто би переконав мене у відсутності Бога. Перша дружина Левка Григоровича Надія Никонівна потім якось казатиме мені сердито про свого на тоді вже колишнього чоловіка: «У нього своя віра в Бога!» (певно, мала на увазі його сумніви щодо воскресіння та непорочного зачаття). Але ніхто не заперечить самої наявності віри в нього.
…Під час війни Наталка Лук’яненкова вирішила вгадати долю сина Левка старовинним способом — гадаючи на Псалтирі. Відкрила навмання і прочитала присуд: якщо не помреш у 33—34 роки, то житимеш до 73. Щодо 73 гадання таки помилилося, адже прижив Левко Григорович довше, а ось рубіжна дата «якщо не помреш» виявилася правдивою: саме в цей час його судили. Чому така розпливчатість? Та ж тому, що фактично народився і формально записаний був у різні роки, от і вийшло 33—34 роки...
Фото з відкритих джерел.
