У Києві його знали як натхненника і директора знаменитого Мегамаршу у вишиванках.

У невеличкому містечку Сокиряни Чернівецької області на свято випускників зазвичай приходять чи не всі жителі. Це завжди подія. У 2007 році серед юнаків — випускників гімназії, які були у святкових костюмах, білосніжних сорочках і вишуканих краватках, вирізнявся один. Високий, гарний, у... вишиванці. Уже пізніше, через роки, його вчителька Д. Махіборода скаже: «У Андрія усе було українське. Він не піддавався на жодні впливи. На все мав свої оригінальні патріотичні погляди. Від нього в усьому віяло шляхетністю. Це була дитина високого виховання».

Із роками змінювалося багато чого, але не змінювалися патріотичні погляди Андрія. Він успішно закінчив Київський авіаційний університет. Відтак розвивав українську науку та протягом 2013—2017 рр. працював молодшим науковим співробітником Інституту біохімії імені О. Палладіна НАН України. Зокрема, досліджував протипухлинну дію вітаміну Е (токоферол). У 2019—2020 роках працював за кордоном, у Данії. А перед війною повернувся до Києва.

Ще будучи студентом, восени 2008 року Андрій Бабінський започаткував «Мегаграндіозний марш у вишиванках». Учасники традиційно двічі на рік вбираються у національне вбрання та вирушають ходою вулицями міст. Із зовсім невеликої у 2008-му події у Києві на декілька осіб із часом мегамарш перетворився на багатотисячний знаковий міжнародний захід з унікальною культурною програмою, конкурсами, концертами та непересічними знайомствами. Завдяки Андрію хода у вишиванках стала регулярним масовим заходом у десятках українських та закордонних міст, а традиційна українська сорочка — впізнаваним міжнародним брендом.

Окрім того, Андрій став одним із популяризаторів гри «Криївка» — патріотичної альтернативи «Мафії», був співорганізатором низки культурно-мистецьких подій Києва та інших міст: концертів, фестивалів, лекторіїв, кінопоказів, етновечірок та квартирників, де гуртувалася патріотична молодь. У 2013—2014 рр. з перших днів протестів був активним учасником Революції Гідності.

Якось на уроці історії у 2006 році вчителька — класний керівник їхнього десятого класу Л. Кучерява, розповідаючи про Помаранчеву революцію, запитала: «А хто із вас хотів би стати учасником Майдану?» Людмила Миколаївна згадує: «Одним із небагатьох руку підняв Андрій. І доля подарувала йому таку можливість.

Це був мій перший випуск. І їхній шкільний бал залишився в моєму серці. Напередодні всі бігали, метушилися, шукали костюми, шили сукні. Андрій був дуже спокійний. Я запитую: а ти вже все маєш? А він каже: у мене все буде дуже просто. Побачите.

І прийшов у вишиванці. Андрій виховувався в інтелігентній сім`ї, і сам був інтелігентом до дрібниць».

Чи міг Андрій не піти на війну? Адже батько його помер, а мати-пенсіонерка мала на нього таку надію в старості?

На материнську мольбу син відповів дуже просто: «Мамо, якщо я не піду, вони прийдуть до нас додому...».

«Ми з Андрієм — не просто друзі, ми соратники, — каже політолог із Києва Андрій Савчук. — Знайомі з осені 2012 року, разом брали участь у київських патріотичних заходах, разом їх організовували. Тоді Мегамарш у вишиванках уже чотири роки як був створений. До Андрія всіх притягувало те, що він був щирий, живий, за рахунок цього життєрадісний. Тому йому вдавалося знайти спільну мову з абсолютно різними людьми. А ще Андрій дуже любив та розумівся на аудіовізуальному мистецтві, особливо музиці. Дуже гарно співав, грав на музичних інструментах, фотографував на плівку. Неперевершено куховарив та був прекрасним оповідачем...

Мегамарш вишиванок організовувався двічі на рік. Це середовище гуртувалося. Багато із цих людей стали першими організаторами Революції Гідності, а потім першими пішли воювати.

У Андрія лежала душа до української культури. Він не хотів, щоб вишиванка просто лежала в шафі. Він хотів, щоб це стало не стільки брендом, а щоб вона стала частинкою душі, ідентифікатором українства.

У 2012—2013 роках на мегамарші вже виходили тисячі людей. Зазвичай ми збиралися біля Золотих Воріт. Маршрути були різними. Ми йшли до Софійського собору, на Поділ... Кожного разу марш завершувався якось грандіозно. Це міг бути виступ якогось гурту, можна було поїхати в Пирогів або на фестиваль «Папороть» (його зробили спеціально під марш).

Останні марші вже мали десятки тисяч учасників. І не лише в Києві, а й в інших великих містах, навіть за кордоном. Тобто рух набув такого розмаху, що з різних міст телефонували й питали: «А можна ми організуємо марш в Одесі?» Андрій до цього ставився дуже обережно, щоб не було жодних провокацій».

Друзі Андрія не одразу роз`їхалися додому. Вони хотіли побути з його родиною, підтримати маму, побути із сокирянськими хлопцями. 

«Будучи у відпустках, — розповів Андрій Савчук, — ми бували в Сокирянах. Востаннє ми тут були на початку травня, коли Андрій приїхав на відпочинок.

Кожного разу, коли ми приїжджали в Сокиряни, він нам відкривав своє місто по-іншому. Наприклад, «сьогодні ми йдемо на Ту Гору». Ми думаємо, а де ж ті гори? Потім каже, ви маєте це зацінити, ми маємо посидіти в яру.

Потім — йдемо в кар`єри, в ті кам`яні катакомби.

Справа ж була не в тому, щоб двічі пройтися у вишиванці, а в утвердженні всього українського. Щоб відірвати нас від тієї варварської російської культури. Щоб людина не питала, що Україна зробила для мене, а найперше — що ти зробив для України?

Думаю, під таким гаслом зароджувався мегамарш.

Ми планували зробити переможний Мегамарш в Криму. І ми обов`язково це зробимо!»

Як саме Андрій Бабінський потрапив у військо, розповідає його шкільний друг Любомир Топорівський:

— 20 лютого 2022 року у Андрія був день народження. Перед цим він працював у Данії, але вирішив повернутися до Києва. Буквально за місяць. І ось розпочалася війна. 25 лютого він, нічого нікому не сказавши, пішов до військкомату. Склав присягу. Його зарахували до територіальної оборони. Хоча за плечима Андрія не було ані військової кафедри, ані строкової служби, він хотів боронити свою країну. Хотів опанувати військову справу. Усе, що він робив у своєму житті, прагнув робити досконало.

Андрій служив у Харківській ТрО, там було дуже нелегко. Потім вирішив піти до свого друга, із яким він працював у Данії, у десантно-штурмову бригаду, на Запорізький напрямок. Як воїн він намагався вийти на максимальний рівень.

Бачачи, що в ТрО є деякі проблеми в організації забезпечення, навчання військової справи тощо, вирішив стати парамедиком і пройшов відповідний курс навчання у Тернопільській області. Тим більше, що лікарем є його мама Людмила Іванівна, яку знає все місто.

Медицина йому завжди була цікавою. Тож на війні у нього виникло бажання допомагати іншим, виручати своїх побратимів. Він отримав відповідну кваліфікацію від професійних інструкторів. І справді дуже багатьом допоміг.

Якось Андрій перебував в одному із населених пунктів, де зовсім не було лікарів, то він брав свої медикаменти і ходив до людей додому. Обходи робив щоденно, допомагав старим людям, інвалідам...

Уже з фронту Андрій часто телефонував своїм друзям, коханій дівчині Олександрі, із якою познайомився приблизно рік тому на патріотичних заходах. Побачивши Сашу, він сказав хлопцям: «Друзі, це — вона! Я хочу бути з нею до свого останнього дня...».

«Дні на війні — дуже різні, — розповідає Андрієва наречена. — Нам усе це важко уявити. Ми повністю не відчуємо тих реалій.

Коли Андрій зателефонував з-під Бахмута, я тоді вперше подумала, що я не знаю, як правильно реагувати на його розповіді. Він вважав, що там, де немає бойових дій, люди мають жити повноцінно, радіти і бути щасливими.

Пам`ятаєте, минулого року були дискусії — ставити новорічну ялинку чи ні? Андрій казав, що обов`язково треба ставити. Мовляв, ми воюємо, щоб у вас було життя...»

Про обставини загибелі Андрія Бабінського докладніше знає Любомир Топорівський, який тримав зв`язок із командиром підрозділу:

«Це був обстріл касетними боєприпасами, які забирають багато життів, бо розлітається безліч осколків. Маленький осколок, розміром з десять копійок, влучив у голову буквально на сантиметр нижче каски. Андрій загинув миттєво.

Ворог вичікував, доки вони всі вийдуть на позиції, і почали окопуватися. Їх обстріляли на відкритій місцевості...

Вранці, 9 серпня, мені наснилося, що Андрій потрапив у полон. Я підходжу до нього і кажу: давай будемо вибиратися звідси, я тебе знайшов, тікаємо. А він каже: не спіши, давай подивимося, як тут у них. Так я його й не забрав. Приходжу на роботу і дізнаюся страшну звістку...»

«Андрій не любив повчань, — розповідає рідний брат В`ячеслав, який працює в Національній поліції Києва. — Коли я йому телефонував і наголошував, щоб він надів бронежилет, каску, був обережним, він мені відповідав: «Славику, я тебе люблю. Бувай...» А коли запитував про відпустку, Андрій мені казав: «Зустрінемося у Криму...».

Над любими Андрію Бабінському Сокирянами одна із зірочок спалахує ніби для нас, тих, хто знав, поважав, любив його. Ця його зірочка вже стала у почесний стрій незламного Полку честі і гідності, захисників України, справжніх українських патріотів, націоналістів у кращому розумінні цього слова. Поруч з яскравими зірочками душ Героїв України льотчика-привида Степана Тарабалки, командира батальйону Да Вінчі (Дмитра Коцюбайла), старшого лейтенанта В`ячеслава Радіонова, який врятував весь склад літаків у Василькові, нашого комбата Миколи Головатюка, Героя України Олександра Мацієвського, якого росіяни розстріляли за слова «Слава Україні»...

Тих, пам`ять про яких нетлінна, людська вдячність — безмежна...

Валентина ГАФІНЧУК, головний редактор сокирянської газети «Дністрові зорі».

Чернівецька область.