Сьогодні український народ у важких боях на передовій, під ракетними атаками рф у тилу виборює незалежність нації, незалежність своєї держави. Про цей період боротьби та усвідомлення, про його виклики людині та суспільству, про «зброю» стресостійкості, набутого досвіду, посттравматичного зростання та розвитку говоримо з військовим психологом Оленою Нагорною (на знімку).
— Держава — це насамперед її громадяни. Чи доречно стверджувати, що держава буде незалежною, якщо більшість громадян відчуватимуть себе незалежними особистостями? І що таке незалежність з точки зору психології людини — внутрішній стан, переконання, досвід, стресостійкість, вміння зберегти гідність у нелюдських умовах, нормальна реакція на ненормальні обставини?
— На ваше запитання відповім цитатою австрійського психіатра, психолога, філософа Віктора Франкла: «У людини можна відібрати все, окрім одного — останньої волі людини вибирати власне ставлення до будь-яких обставин, обирати власний шлях».
Одним із головних питань теорії логотерапії Франкла (де «лого» розглядається як сенс життя) є не тільки питання «Що мені дає життя?», а й протилежне — «Що я даю цьому життю?». Одна з концепцій теорії звучить як «зухвала сила людського духу». Згідно з цією концепцією, то і є та сама сила, завдяки якій людина здатна взяти власну долю у свої руки, кинути виклик складним обставинам, протидіяти негативним факторам, що на неї впливають, і пережити неможливе.
Яскрава, соковита термінологія Франкла, як на мене, близька до розуміння незалежності, особливо в теперішній час. Те, що відбувається зараз із нами, українцями, і є той вияв зухвалої сили людського духу! Незважаючи на важкі, нетипові обставини, в яких ми перебуваємо, на небезпеку, нездатність контролювати ситуацію через війну, прильоти російських ракет й «Шахедів» по наших мирних містах, ми живемо, і ефективність нашого життя може сягати високого рівня.
Тобто велика кількість громадян України навіть у таких умовах рухається вперед, розвивається, виростає над собою. Часто саме в надзвичайних, тяжких ситуаціях людина виявляє силу духу. Саме сьогодні українці проходять такий шлях, коли йде формування нашої зухвалої сили людського духу.
Днями в Житомирі відбувся захід духовної єдності. Читали вірші сучасних поетів, які пішли воювати з російськими загарбниками, говорили про те, наскільки важливо зберегти відчуття любові... Запам’яталися слова одного з військових капеланів. Він згадав біблійну історію Хресного шляху Ісуса на Голгофу. В певний момент під тягарем хреста Ісус занеміг. І тоді на поміч прийшов чоловік на ім’я Симон, який повертався з роботи в полі й зі співчуттям дивився на те, як засуджений на розп’яття несе на гору хрест. Отож Ісус піднявся на Голгофу, щоб виконати свою місію, а поруч був той, хто допомагав йому. За словами капелана, так само й нині в кожного українця є своя Голгофа, своя місія, яку він має виконати — в когось на передовій, в когось у тилу, будь-де. Має бути і свій помічник. І ми не маємо права знецінювати цей досвід прийняття себе нових в умовах війни.
— Війна за незалежність від «старшого брата» триває десятий рік. Широкомасштабно вона увірвалася у дім кожного українця, намагаючись зруйнувати наше життя, залякати, змусити існувати в постійному страху, темряві й невизначеності. Фахівці кажуть: у стані безперервного стресу людина не може протриматися довго, бо потім неминучі психосоматичні зміни організму. Виходить, що українці спростували це твердження чи навчилися жити в умовах війни?
— Ні, ми залишаємося людьми зі своїми біологічними, емоційними та когнітивними складовими, чиї реакції на сильний стрес не є унікальними. Але унікальним може бути рівень стресостійкості кожної особи. Людина живе та взаємодіє у соціумі. Чим у більшої кількості його членів «прокачана» стресостійкість, тим вище рівень стресостійкості самого соціуму. Відповідно й члени цієї громади отримують більше шансів на виживання.
Власне, колективна стресостійкість та спроможність виживання у ненормальних обставинах (війна, криза, лихо тощо) складається з кількох рівнів. Перший — індивідуальний, особистісний, коли ми працюємо над собою, виробляємо власні стратегії виживання, формуємо стресостійкість, опановуємо дієві методи саморегуляції і самоусвідомлення, що приводить до розширення вікна толерантності (коли наша психіка здатна діяти ефективно) та закладає підґрунтя для посттравматичного зростання. Другий рівень: стресостійкість на рівні близького оточення, мікрогруп, де знаходимо інструменти, що дають змогу не тільки підтримувати одне одного, а й взаємодіяти разом як один організм. І третій — це макрорівень, рівень громад. Якщо кожен українець формуватиме свою стресостійкість, підвищуватиме психологічний рівень самоусвідомлення, то від цього виграватиме вся громада, адже її рівень здатності опору стресу зростатиме.
— Українці нині проходять непростий шлях, зокрема й щодо психологічного, ментального здоров’я. Ми зіштовхуємося з виявами, поняттями, прогнозами в цій сфері, з якими ніколи не стикалися раніше, в мирний час. Принаймні так масово. Наприклад, сьогодні в усіх на слуху абревіатура ПТСР (посттравматичні стресові розлади)...
— Ще на початку російсько-української війни, у 2014-му, розмови про ПТСР ставали додатковим стрес-фактором. Цей термін активно використовувався зокрема і в інформаційно-психологічних операціях ворога, стигматизуючи українське суспільство та маргіналізуючи окремі його групи. Акцент робився на тому, що, мовляв, майже всі (фігурували різні відсотки, аж до 93%) атовці матимуть ПТСР. Вкидалися наративи про «психічно хворих, а ще й зі зброєю на руках»...
І тільки згодом почали лунати справді фахові думки і роз’яснення щодо цих лякалок. Далеко не у всіх, хто був на фронті, є ПТСР. До того ж травматичний досвід отримали не тільки військові, а й цивільні. Він має два боки «медалі». Перший — посттравматичні стресові розлади. Якщо їх вчасно не діагностувати та не лікувати, то вони можуть призвести до саморуйнування людини та руйнування її найближчого оточення. Другий бік — посттравматичне зростання, коли, одержуючи травматичний досвід, людина перетворює його на ресурс, використовує на користь собі й оточуючим. Те саме і з колективною травмою. Її треба усвідомити як досвід і скеровувати на зростання громади.
Є такі приклади в історії. Скажімо, Ізраїль. Нація, що пережила складні історичні травматичні процеси, пов’язані з колективними травмами, зі стрес-факторами, змогла трансформувати отриманий досвід у ресурс, сформувати стресостійкість на рівні держави і кожного громадянина й зробити з цього стартовий майданчик для свого зростання.
— На чому мають базуватися стратегії виживання громад, збереження цілісності особистості, її здатності критично мислити та діяти в нетипових умовах під час війни?
— Уже є наукові роботи, які розглядають стратегії адаптації спільнот в умовах війни. Й одним з головних їх пріоритетів є формування спільних моральних, духовних, культурних цінностей. У суспільстві має відбуватися дискусія щодо цінностей, орієнтирів, норм поведінки людей, їх чітка дефініція — що прийнятне, а що категорично ні. І така дискусія нині вельми необхідна українському суспільству! Адже після початку війни, яку розв’язала московія проти України, досвід і цінності Другої світової, які тривалий час були провідними, вже не працюють, не сприймаються, а навіть, навпаки, відкидаються на тлі того, якою ціною дається українцям спротив російським «асвабадітєлям»... Тому потрібно на рівні суспільства, на рівні держави чітко сформувати цінності української нації. І не тільки сформулювати, дати визначення, а й вербалізувати їх, продемонструвати. В кожної людини є свої цінності. Йдеться передусім про загальнолюдські цінності: свобода, незалежність, відданість родині, діти, майбутнє... Але вони не вербалізовані як наш план, як кодекс морально-духовних цінностей і сенсів української нації.
Коли ми працювали з людьми з деокупованих територій, у багатьох було почуття провини. Нав’язане почуття провини! Не обізнані з нормами сучасного міжнародного законодавства щодо дій окупантів стосовно мирного населення, вони брали за орієнтири наративи Другої світової війни щодо населення окупованої території. Не знали, що згідно з міжнародним законодавством окупант зобов’язаний забезпечити життєдіяльність населення на захопленій ним території, і тому потрапляють у тенета різних маніпуляцій. Так, зустрічалися випадки, коли люди почувалися винними тому, що брали їжу в загарбників чи зверталися по медичну допомогу на окупованій російськими військами території. Це такий собі «привіт» з минулого: взяв кусень хліба у ворога — сам стаєш ворогом. На жаль, оці «якорі» провини часто закидаються в інформаційний простір і гальмують людину, яка й так чимало пережила і витримала, у її відновленні. Наголошую, наразі не йдеться про випадки колаборації з ворогом. Тут неоднозначностей бути не може.
Щоб зняти нав’язане почуття провини, маємо правильно зробити акценти з точки зору норм міжнародного гуманітарного права і психологічної допомоги теж. Людина, яка була в російській окупації і перебувала під фізичним, психологічним, інформаційним тиском, вижила! А значить, вона перемогла, щоб жити згідно з українськими цінностями на своїй, українській землі, ростити дітей, розбудовувати рідну країну!
Мені болить, коли відбувається «міряння» людей своїм болем. Ті, хто виїхав, ті, хто перебував під російською окупацією, пережили чимало. Їм що, легко? Згадаємо цивільних, які в перші дні широкомасштабного вторгнення евакуювалися по трасі Київ — Житомир і загинули, рятуючи своїх дітей, рідних...
Дискусія про те, в кого більше болить, кому найгірше — тим, хто залишився в Україні з початку війни, чи тим, хто виїхав за кордон, щоб врятувати себе і дітей, є деструктивною. У кожної людини рівень травматизації дуже індивідуальний.
Я категорично не згодна з тими, хто закидає тези на кшталт «як ті, хто втік за кордон, повертатимуться»? Але це не про ухилянтів і порушників законодавства України. Говорю зараз про тих, хто тікав від жахіть війни, щоб врятувати дітей — майбутнє України, зберегти код нації. І звинувачувати співвітчизників через те, що вони не повертаються на батьківщину під час війни, не можна. Навпаки, їх треба підтримати. Щоб українці за кордоном поширювали, доносили правдиву інформацію про нашу країну, про війну, щоб демонстрували там свою українську ідентифікацію і гордо заявляли: «Я — українець! Україна в моєму серці!».
Вважаю, що формування і вербалізація загальнонаціональних цінностей усуне багато непорозумінь і унеможливить маніпуляції в цьому питанні.
— Ви казали про спекуляції та російські ІПСО, мета яких посіяти розбрат в українському суспільстві, використовуючи напружений емоційний стан і психологічне виснаження війною. Як протидіяти ворожим атакам у цій сфері?
— Помічним буде просвітництво та створення великої кількості програм збереження та відновлення ментального здоров’я. Адже людину, яка вміє справлятися з наслідками стресу, значно складніше «розкачати на емоцію», що є однією зі складових інформаційно-психологічних операцій та просто шахрайських дій. Власне, в цьому напрямку вже є певні кроки. Діють програми та проєкти у різних сегментах відновлення психічного здоров’я нації, які перебувають під патронатом першої леді Олени Зеленської. Втім, як на мене, наступним кроком має стати розроблення на державному рівні концепції ментальної єдності. Це коли ми перестаємо мірятися глибиною наших травм, а починаємо говорити про висоту наших перемог! Маємо об’єднатися у своєму досвіді на користь нації, враховуючи і формування колективної стресостійкості, і визначення сенсів, цінностей тощо.
Фото надано Оленою Нагорною.
