Заступник директора лікарні імені Пирогова Ярослав Мостович (ліворуч) просив рідних дати дозвіл на донорство серця, яке було пересаджено Сергію.

Чоловік закликає інших приймати аналогічне важливе рішення, коли йдеться про врятування хворих, які чекають на трансплантацію.

Другим днем народження стало для Сергія 7 квітня 2023 року. Цього дня, точніше ночі, йому пересадили серце донора. Відтоді в грудях чоловіка, як він каже, б’ється вінницьке серце.

Чому жителя Києва оперували у Вінниці? Як він почувається нині? Чи спілкується з тими, хто поділився з ним серцем рідної людини? Скільки коштує така операція? Про це дізналися під час зустрічі з Сергієм і його рятівниками. Її організувала адміністрація Вінницької обласної клінічної лікарні імені Пирогова, де оперували пацієнта.

Усміхнувся, коли побачив кардіохірурга

На ній були присутні медики, представники місцевого медичного університету, а також директор Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Амосова академік Василь Лазоришинець. Під його керівництвом проводилася операція з пересадки серця. Свою думку про те, чому в нас так мало роблять операцій з пересадки органів, академік висловив у короткому коментарі, який читайте далі.

Сергій перебував у центрі уваги. Почувався ніяково. Високий на зріст, худорлявої статури, обличчя зосереджене, серйозне. Усмішка на ньому з’явилася, здається, тільки один раз. Сталося це тоді, коли підіймалися у відділення для проведення УЗД серця. До свого пацієнта підійшов кардіохірург «пироговки» Мохаммед Самканай. Потиснули один одному руки, ніби давні знайомі. «Ви тоді весь час були в масці, — каже Сергій. — Маска закривала обличчя. Зате я добре пам’ятаю ваші очі».

Пізніше Сергій у розмові сказав, що Мохаммед з Афганістану. Після операції він часто заходив у палату. «Відкритої душі чоловік, багато говорив про себе, цікавився моєю родиною».

Колишній пацієнт ще раз подякував кардіохірургу за операцію, як перед тим у залі дякував своїм рятівникам. Щирі слова сказав рідним донора. Розуміє, що їм довелося приймати рішення у важкі хвилини. В них — горе, а тут запитують про згоду на донорство. Вирішення такого питання не можна відкладати на потім. 

Що ще сказав чоловік з чужим серцем, коли його запросили до мікрофона: «У людини важливими є душа і її свідомість Тіло після смерті втрачає дієздатність, тому, якщо в когось буде можливість врятувати чиєсь життя, не дай Бог, це стосуватиметься дітей, прийміть важливе рішення, зробіть це так, як зробили мої рятівники з Вінниці».

«Почалося із задишки, думав, минеться…»

Проблеми з серцем у пана Сергія виникли сім років тому. Чоловік став відчувати задишку. Вона з’являлася навіть за незначних навантажень. Думав, усе минеться. На жаль, так не сталося.

Йому діагностували захворювання міокарда. Потім протезували аортальний клапан. Понад рік тому встановили дефібрилятор. Почувався зле. Важко було ходити. Тиск становив 90 на 60. В Національному інституті серцево-судинної хірургії, пацієнтом якого він був, порадили трансплантацію.

На запитання про те, чи одразу погодився, відповідає: «Майже одразу. Порадився з дружиною. Я ж доросла людина, розумів, чим все може закінчитися. А в нас двоє дітей. Та й фахівці в Інституті ім. Амосова вселяли упевненість, серйозні лікарі. Вони говорили, що серце дуже зношене, тому в мене не залишалося вибору».

Його прізвище внесли в лист очікування. Пари «донор—реципієнт», тобто той, кому пересаджують донорські органи, підбираються автоматично. Робиться це за допомогою Єдиної державної системи трансплантації (ЄДІСТ) насамперед за визначеними критеріями сумісності. Автоматизована інформаційна система мінімізує людський фактор у такій важливій справі.

…Того дня Сергій був зайнятий домашніми справами. Пролунав дзвінок. Телефонували з Інституту імені Амосова. Сказали збиратися на операцію. Зауважили, що робити слід все швидко, бо їх чекає дорога. Оперуватимуть не в Києві, а у Вінниці.

Операція тривала шість годин. Це була перша операція у Вінниці з пересадки серця. Невдовзі після того чоловік поїхав додому. Реабілітацію проходив в Інституті імені Амосова.

— Як почувалися після наркозу, чи клали руку на груди, аби відчути, як б’ється чуже серце? — запитую у пана Сергія

— Не робив цього, нічого особливого не відчував, тим більше, що одразу почалися медичні процедури, — каже він.

— Який стан на тепер?

— Ще не повністю відновився, але все добре. Думаю, ще місяць-два, і можна буде пробувати займатися спортом, лікарі не заперечують проти цього.
Перед тим, як приїхати до Вінниці, Сергій спілкувався по телефону з дружиною чоловіка, серце якого нині б’ється у його грудях. Знову подякував за наданий дозвіл на донорство. Каже, буде так робити, доки житиме.

Таких операцій треба робити тисячу на рік

Директор Інституту імені Амосова Василь Лазоришинець розповів, чому оперували не в Києві, а у Вінниці:

— Донорське серце після вилучення живе в спеціальному розчині чотири години. Це без усяких методів допомоги. Щоправда, існують пристрої, за допомогою яких можна зберігати до восьми години, але в нас їх немає. Що відбулося у нашій ситуації? Донор — у Вінниці, реципієнт — у Києві. Простіше було доставити його до Вінниці й там виконати пересадку, ніж транспортувати серце до столиці. Тим більше, що були певні перестороги, серце донора почало здавати потроху, тому треба було якнайшвидше виконати операцію.

До Вінниці приїздили дві бригади лікарів: одна робила забір серця, друга проводила трансплантацію, місцеві медики допомагали в усьому. Виконали операцію, запустили серце, і воно працює дотепер, починаючи з 7 квітня.

Про стан пацієнта академік говорить: «Я бачив його до операції і бачу тепер, це, як то кажуть, небо і земля. Людина може самостійно пересуватися, виконувати певну роботу, планувати майбутнє…»

Співрозмовник нагадує статистику: п’ятирічне виживання людей з донорським серцем становить 85 відсотків. Наголошує, що таких операцій в Україні треба робити тисячу на рік. Нині виконується тільки до 30. У державі функціонує 49 кардіохірургічних центрів, з них у 36 оперують на відкритому серці. Там, де оперують на відкритому серці, можна виконувати трансплантацію, зрозуміло, за умов відповідної кваліфікації медиків.

— Що стримує розвиток трансплантології? — запитую академіка.

— Причина не в медиках і не у фінансуванні, — відповідає Василь Лазоришинець. — Собівартість такої операції — два мільйони гривень. Ще 650 тисяч гривень на рік обходиться підтримуюча терапія після операції. Ці витрати взяла на себе держава. Пацієнти за це не платять. І донори є. Проблема у відсутності бажання рідних надавати згоду на вилучення необхідних органів. Нам усім разом треба змінювати ментальність. Щоб родичі померлих розуміли: якщо я надаю згоду на донорство, я даю життя або продовжую життя іншому.

Чому відмовляються надавати згоду на донорство?

Про найбільш поширені причини відмови рідних надати згоду на донорство автор публікації попросив розповісти заступника директора Вінницької обласної клінічної лікарні імені Пирогова з розвитку трансплантації Ярослава Мостовича. Він особисто спілкується з рідними померлих на предмет донорства. Кожна така розмова непроста. Уже тому, що починати її доводиться у той час, коли сталося горе. Для багатьох вона ще більше завдає серцю болю. Але ж йдеться про можливий порятунок інших людей…

— Напередодні нашого спілкування нам в черговий раз відмовили, — каже пан Ярослав. — Могли отримати серце, нирки, печінку, могли б врятувати трьох людей, але рідні померлого сказали: «Ні! Не хочемо, щоб його різали, він і так намучився».

Співрозмовник зазначає: такими чи схожими словами найчастіше пояснюють відмову. На другому місці серед причин стоїть підозра в тому, що такі органи беруть для підпільної торгівлі ними. Нарешті третя причина, яку називають люди, це релігійні мотиви. Кажуть, церква забороняє їм це робити.

Протягом шести місяців нинішнього року семеро людей надали згоду на донорство органів померлих родичів, а восьмеро відмовили.

ДОВІДКОВО

У Вінницькій обласній лікарні імені Пирогова медики виконали дев’ять трансплантацій: по одній  — серця і печінки, решта — нирок.

Вінниця.

Фото автора.