Андрій Сміян.

Стаж у журналістиці — 23 роки. Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (також і військову кафедру — заступник командира з морально-психологічного забезпечення). Працював у газеті «Киевские ведомости», на радіо, потім було телебачення, потім знову радіо. Далі був ведучим на 1-му національному телеканалі, шеф-редактором новин на телеканалі ІСТV.

Андрій розповідає: «Служу з січня 2023 року, як і більшість із тих, кого призвали в новостворену 32-гу бригаду. З початком війни я як законослухняний громадянин пішов до військкомату, став на облік, пройшов медкомісію, і довгий час мене не турбували. Працював на «Телемарафон». Але потім зателефонували і наказали з’явитись до Центру комплектування, а вже наступного дня о 7-й ранку виїхали.

Головне завдання нашої служби — популяризувати бригаду, висвітлювати її дії, працювати зі ЗМІ. Нас у службі двоє — я і Олександр Бордіян. Олександр закінчив Донецький національний політехнічний університет, інженер-механік автомобільного транспорту. Займався ремонтом авто, було своє СТО в Києві, й не одне. Сашко каже: «Потім моє хобі, відеозйомка, стало одним із видів моєї професійної діяльності. Знімав кліпи для відомих міжнародних брендів індустрії моди й косметики. Потім їздив із волонтерами й журналістами у зону бойових дій. А потім мобілізувався на загальних підставах, як усі. Спочатку був зенітником. А ось нині — у прес-службі».

Андрій Сміян каже: «Від початку я не був ніяким пресофіцером. Призвали одразу, як не дивно, в ремонтну роту. Перший місяць ми займались загальною бойовою підготовкою, рили окопи, навчалися стріляти. До нас приходили інструктори вже з бойовим стажем і викладали нам різні дисципліни — зв’язок, маскування, стрільбу, тактику ведення бою. Потім мене перевели в розвідку на три тижні. Мої тодішні командири знали про мій професійний досвід і порекомендували зателефонувати у відділ кадрів бригади. Саме вчасно, бо вони шукали пресофіцера. І я ним став. Ми з колегою Олександром Бордіяном ведемо сторінки підрозділу в соціальних мережах. Народу потрібно розказувати, як воює його армія. Всі родичі там можуть прочитати про своїх військовиків. Ми пишемо статті, знімаємо сюжети, робимо нариси, фотографії. Приїздять журналісти українські й закордонні, ми їх возимо на позиції, розповідаємо. Робота наша частково журналістська, частково військова. У нас є зброя, ми також потрапляємо під обстріли.

Моя сім’я — двоє дітей і дружина. Дружина й донька досить тяжко пережили мій похід на війну. Син старший, він зрозумів мене. Донька плакала, просила: «Тату, не йди». Але для себе я вирішив, що по-іншому жити не зможу.

Я не зможу ховатись і спокійно дивитись людям у вічі.

Я не хотів воювати. Щойно закінчиться війна, одразу теж закінчу свою військову історію, як кажуть, зарию свою сокиру війни в землю. Ввійду в цивільне життя, тим більше що на каналі мене досі чекають. Я й зараз роблю для них сюжети. Я не військовий. Я не знав, що буду пресофіцером. Я йшов, куди призвали».


Олександр Бордіян.

Розмовляв Олександр КЛИМЕНКО.

Фото автора.