ДОВІдка «Голосу УкраЇни»

Митрополит Антоній (на знімку) народився 1967 р. на Закарпатті. Закінчив Московську духовну академію, захистив кандидатську дисертацію, присвячену богослов’ю апостола Павла. З 2003 р. завідував канцелярією Київської митрополії. У 2006 р. висвячений на єпископа, а в 2007-му призначений ректором Київських духовних академії і семінарії. З 2012 р. також обіймає посаду керуючого справами Української православної церкви. В січні 2013-го возведений у сан митрополита.

Церковне життя в Україні викликає неабиякий інтерес суспільства. Як ставиться церква до процесів євроінтеграції? Як подолати розкол у нашому православ’ї? Як церква виховує майбутніх священнослужителів? Чи планує реформи, аби наблизитися до сучасника? Про це — розмова «Голосу України» з керуючим справами Української православної церкви, ректором Київських духовних академії та семінарії, митрополитом Бориспільським і Броварським Антонієм (Паканичем).

Бути гідними громадянами Вітчизни

— Владико, соціологи твердять, що з усіх суспільних інституцій українці найбільше довіряють церкві.

— Церква завжди, навіть коли була переслідуваною і гнаною, відчувала свою відповідальність за весь народ. І тепер щодня перед престолом Господнім просимо Божого благословення для України та її народу. Але Господь подає допомогу лише тим, хто живе по правді, хто прагне правди. Так, сьогодні люди схильні довіряти церкві більше, ніж політичним інститутам чи суспільним організаціям. Але це й означає, що суспільство надає церкві велику позику довіри. І маємо гідно відповісти на цей запит. Тому останнім часом намагаємося докладати зусиль для розвитку саме соціальних програм і благодійних проектів. Церква відкрита до діалогу із суспільством.

— 2002 року ви подали прохання, що хочете служити в Україні.

— Не хотів би багато говорити про себе. Так, майже п’ятнадцять років я навчався та викладав у Московській духовній академії. І ці роки завжди згадую з великою духовною втіхою. Я мав щастя мешкати в Троїце-Сергієвій лаврі — це чернеча обитель, яка має давню історію і глибокі традиції. Також і спілкування з професорами академії стало для мене фундаментом на все життя. Однак я народився і виріс в Україні, тут моя Батьківщина. І тому, коли в 2002 році Блаженнійший митрополит Володимир запропонував повернутися для служіння в Україну, я сприйняв це як волю Божу і повернувся на Батьківщину. Його блаженство зіграв у моєму житті особливу роль. Коли я переїхав до Києва і отримав призначення до канцелярії Київської митрополії, то саме Блаженнійший митрополит Володимир допоміг опанувати нові для мене сфери роботи, він щиро ділився своїм багатющим життєвим досвідом. Це особлива школа, яка і сьогодні дуже сильно допомагає мені нести церковне служіння.

Маю підкреслити: Українська православна церква закликає своїх вірних бути патріотами, гідними громадянами своєї Вітчизни. Звісно, що серед членів церкви можуть існувати різні погляди на перспективи розвитку держави, різні оцінки її історичного минулого. Церква тому і зветься союзом любові, що вона об’єднує різних людей. Ми не нав’язуємо нашим парафіянам якоїсь однієї політичної ідеології, не підтримуємо ту чи іншу політичну силу. Церква проповідує Євангеліє. І у світлі Євангелія християни мають виносити судження про всі ті процеси, які відбуваються в суспільстві. Отже, ми підтримуємо патріотизм і не обмежуємо свободи висловлювання на суспільно-політичні теми. Однак церква не може допустити, щоби храм перетворювався на місце політичних баталій. Тому наша церква заборонила духовенству брати участь у політичній діяльності. Також не дозволяється використовувати церковний амвон для політичної агітації.

— Владико, ви один з авторів реформи духовної освіти, керівник Київських духовних семінарії і академії, вас відносять до інтелектуальної еліти, пишете фундаментальні праці, зокрема, й «на виклик кризи сучасного суспільства», член Синодальної комісії УПЦ з діалогу з УАПЦ і з підготовки діалогу з УПЦ КП, відповідаєте за низку важливих напрямів діяльності Київської митрополії: представляєте предстоятеля УПЦ в державних, громадських і церковних заходах, відповідаєте за міжхристиянські та міжрелігійні відносини і — що найвідповідальніше — керуєте справами церкви. Коли і як усе встигаєте?

— Не все вдається робити так, як хотілося б. Але, слава Богу, церковний корабель сьогодні не кидає з боку в бік на хвилях моря світу цього. В цьому — велика заслуга Блаженнійшого митрополита Володимира. Головний секрет вдалої адміністративної роботи в церкві такий: «Твори добро, і тисячі людей потягнуться тобі допомогти у твоїй справі». Роботи багато. Однак слід віддати себе в руки Бога, і тоді можна встигнути все. В церкві все робить Господь, але все робить через людей. Нам треба не заважати Богу творити його справу.

Розкол виник через гордість...

— Що треба, аби постала, як у всіх православних сусідів, єдина православна церква, яка б об’єднала УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ і, вбачається, УГКЦ та вірних Мукачівської греко-католицької єпархії — «церкви свого права», що традиційно підпорядковується безпосередньо Риму?

— Об’єднання усіх громадян України, які сповідують православну віру, в єдину церкву передбачає повернення до канонічного спілкування зі світовим православ’ям тих спільнот в Україні, які самі добровільно розірвали це спілкування.

Що стосується греко-католицької церкви — то питання в іншій площині. Хоча між нашою церквою та УПЦ КП і УАПЦ немає євхаристійного спілкування, але немає й розбіжності у віровченні — сповідуємо одну православну віру. Але між православними і католиками є суттєві розбіжності в царині віровчення, церковного устрою, практики церковного життя тощо. Хоча греко-католицька церква намагається підкреслювати свою східну ідентичність, однак, наприклад, вчення про особливу владу Римського єпископа, яке сповідують і греко-католики, — це атрибут західного вчення про церкву, який ніколи не визнавали на сході. Є й інші суттєві розбіжності. Тому, якщо з УАПЦ та УПЦ КП ми намагаємося налагодити діалог з приводу можливих шляхів подолання розколу, то з УГКЦ ситуація інша. Наші взаємини з УГКЦ слід розглядати в ширшому контексті православно-католицького богословського діалогу. В цьому діалозі вже є певні надбання, які ще маємо актуалізувати в українських умовах. Звісно, що можемо вести діалог з УГКЦ і на українському рівні.

Отже, слід знати про реальний статус українських церков. Це важливо, коли йдеться про особливості міжцерковних взаємин в Україні.

— Наведу ваші слова: «Кровоточива рана українського православ’я — розкол». Як його подолати?

— Розкол виник через гордість і лікується смиренням. Бог дарує благодать смиренним, і якщо всі будемо відкритими до Бога, один до одного — то проблема розколу вирішиться. Розкол — це явище духовне, його причини — духовні, лікується він засобами духовними. Все інше — другорядне.

— Світ невпинно глобалізується...

— Європейці активно відходять від християнського фундаменту власної цивілізації. При цьому дедалі більше населення Європи складають носії інших культур та релігій. Усі спроби будувати так зване «мультикультурне» суспільство не вдалися. Вихідці з неєвропейського ареалу майже не інтегруються до культурного простору Європи, перебуваючи в своєрідних етнокультурних та релігійних анклавах. Спроби християнських церков Європи (і католиків, і протестантів) розгорнути місію серед цих груп мігрантів помітного успіху не досягли. Виявилося, що культури, які сформувалися на ґрунті ісламу, дуже стійко оберігають себе від асиміляції. Тому, на моє переконання, Європа має повернутися до джерел своєї християнської ідентичності, бо інакше на наш континент чекають не- прості випробування.

Наново відкривати вічні скарби

— Частина наших інтелектуалів вважає, що церква має поступово змінювати тисячолітні традиції, осучаснюватися.

— Але є й інша думка: соціологи релігії твердять, що в сучасних релігійних рухах припиняється зростання числа прихильників. І що люди шукають традиційної духовності. Це цікавий процес. Я читав збірку, видану протестантами до двадцятиріччя релігійної свободи в Україні. В одній зі статей протестантські конфесії порівнюються із фастфудом. Забіг голодний до релігії, вдовольнив голод. І що далі? Починає шукати ресторан. І переходить до православ’я або католицизму, бо там зберігається багатство духовної традиції. Може, це й не зовсім коректне порівняння, але важливо: автор бачить, що сучасні українці, які прийшли до протестантських громад, шукають чогось глибшого, більш традиційного. І нам, православним, треба лише наново відкривати вічні скарби православної традиції.

Щоб актуалізувати багатовікову християнську спадщину, сьогодні маємо використовувати всі нові засоби.

Щасливе дитинство — «жива ікона раю»

— «Голос України» в номері за 16 липня повідомляв про підписання тристороннього меморандуму про недоторканність Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. Громашевського на території Києво-Печерської лаври, доки не зведуть нове приміщення для клініки. Нещодавно там знову виник «лікарняний» конфлікт...

— Проблема давня, болюча і для нас, і для суспільства. Маю надію, що мудрості вистачить усім — і конфлікт буде подолано. А загалом, вважаю, що і держава, і церква мають приділяти більше уваги таким людям, як пацієнти інституту ім. Л. Громашевського. І ми намагаємося це робити.

— Кожному, хто віддає себе трудам духовним, притаманно в роздумах повертатися у дитинство...

— Вважаю, що найбільший дарунок — це щасливе дитинство. Якщо було щасливе дитинство, то це «жива ікона раю», за словами отця Павла Флоренського. Я постійно повертаюся думками в ті часи щастя і радості й вдячний батькам, що подарували мені таке дитинство. Це щастя не зникло, воно зі мною кожен день, воно дає мені сили трудитися. І якщо наше дитинство — як маленький рай — було таким часом щастя, то яким же є Царство Боже? Ось про що треба замислитися кожному... Кінець нашого життя може бути схожим на щасливий початок, якщо достойно проживемо свій вік.

Вів розмову Василь НИТКА.

Ужгород—Київ.

Фото автора.  

ПОГЛЯД

 

Історія знає чимало прикладів подолання церковних розколів. І віримо, що Господь відкриє нам шлях до примирення з нашими братами, які опинилися в складі невизнаних спільнот. Однак примирення може статися тільки на фундаменті православного канонічного права.

ФАКТ

Завжди маємо пам’ятати: УГКЦ є складовою частиною католицької церкви. Про це якось мало згадують в Україні, однак УГКЦ має помітну залежність від Риму. Наприклад, висвята єпископів для УГКЦ може відбутися тільки після згоди Папи Римського. Українська православна церква, хоч і входить до складу Московського патріархату, однак має право сама обирати та висвячувати єпископів.

ФАКТ

Сьогодні майже всі єпархії нашої церкви мають свої сторінки в Інтернеті. Є близько 350 інтернет-ресурсів, кілька десятків радіо- й телепроектів, більше сотні газет та журналів. А в Києві відбувся уже одинадцятий фестиваль православного кіно «Покров».