Він знав, що вона закінчить його життя. Знав, але свідомо натиснув на кнопку підривної машинки. Вибух, що пролунав, підірвав генічеський автомобільний міст. Так сапер інженерно-саперного відділення окремого батальйону окремої бригади морської піхоти зупинив просування рашистської танкової колони.

Разом із мостом він підірвав і себе.

Цьогоріч, на Спаса, йому було б 27. Але для батьків він назавжди залишиться їхнім хлопчиком.

Віталій народився у Бережанах на Тернопільщині. В родині вже була донечка, тому появі хлопчика дуже раділи. Та поки був маленьким, мама Орися Олексіївна весь час переживала: хоч би виріс здоровим, бо постійно застуджується і хворіє. Тоді це здавалося найбільшим клопотом у житті. Навіть не сподівалися, що всі хвороби минуться, а Віталій виросте здоровим, красивим та дужим.

Від зварювальника до морпіха

Після закінчення школи пішов навчатися до Львівського вищого професійного училища № 20. Чотири роки навчання добряче змінили хлопця. Після закінчення отримав спеціальність зварювальника — з такою в житі не пропадеш. Крім того, почав там активно займатися армспортом. Тож у свої 18 був справжнім атлетом і красенем.

Здавалося, такому мають бути відкриті всі шляхи у житті. Та перші кроки у професії зробив не вдома, а у Польщі. Тоді багато хто з його знайомих пробував заробити гроші за кордоном. Шукав там своє щастя і Віталій. Але вже за рік роботи на виробництві повернувся додому. Вирішив, що й тут без діла не сидітиме.

І справді, зварювальника вже з досвідом одразу забрали на одне із львівських підприємств. Батьки думали: потроху обживеться, з часом з’явиться своє житло, сім’я...

Але у хлопця на думці було інше. Його приятель у той час служив у морській піхоті. Тож Віталій дізнавався про нелегку службу не з романтичних книг, а з розповідей ровесника.

Вже тривала війна з рашистами, і Віталій розумів, що військова служба може бути небезпечною, та все одно вирішив йти до морської піхоти. З 2019 року служив за контрактом у 35-й окремій бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського.

Вже звідти потрапив до навчального саперного центру в Кам’янці-Подільському, звідки повернувся до свого батальйону в інженерно-саперне відділення. Тоді й почалася не просто військова служба, а шлях воїна.

Про те, що невдовзі він потрапив у зону ООС, батьки навіть не знали. Секрет був розкритий лише після того, як приїхав додому у відпустку, а на грудях — відзнака учасника бойових дій.

До початку повномасштабної агресії росії у Віталія вже було дві ротації в зону ООС. Весь час займався саперною справою, яку встиг дуже добре освоїти. Не дивно, адже завдань для сапера було чимало. І лише час від часу вдавалося вирватися у короткі відпустки, які проводив вдома.

Востаннє у рідні Бережани приїхав на кілька днів наприкінці 2021 року. Зустріч із мамою та сестрою була водночас і радісною, і важкою. Адже вперше разом із ними не було батька. Та й, крім того, морпіх наче відчував, що все найважче — попереду.

Буквально в переддень великої війни під час телефонної розмови з мамою він сказав: «Скоро все почнеться». У той момент навіть не уявляв, що до цього «скоро» залишилися лічені години.

«Відходь, я все зроблю»

Коли на світанку наступного дня мама, як і вся країна, дізналася, що розпочалася повномасштабна війна, найперше, що зробила, — спробувала зателефонувати сину. Але не почула рідний голос — на зв’язок він так і не вийшов.

Тільки згодом вона дізналася, що о четвертій ночі Віталій прокинувся за тривогою. Їхній підрозділ тоді вже кілька тижнів перебував у Генічеську. Командування припускало, що з початком війни ворог може рухатися у цьому напрямку, тож сапери знали, де і хто мінуватиме позиції на шляху рашистів.

Віталій зі своїм побратимом-сапером працювали на генічеському мосту. За кілька годин вибухівка була закладена, хлопці чекали лише наказу командирів.

Напруження зростало з кожною хвилиною. Близько восьмої ранку наказ пролунав: «Підірвати міст!».

Буквально за цими словами мав статися вибух. Хлопці натиснули кнопку, і... тиша. Для них вона була найгучнішою у світі.

Чому не сталося підриву, було незрозуміло. Однак розмірковувати про це було ніколи. Ворожі танки вже йшли з Криму по Херсонщині. Сапери розуміли, що до їхнього мосту, який з’єднує Арабатську стрілку з Генічеськом, у ворога залишилися лічені кілометри. Якщо міст стоятиме, ворог швидко просуватиметься далі в глиб країни.

Віталій з товаришем міг би залишитися у своїй засідці метрів за п’ятсот від мосту. Але він лише кинув: «Ти йди, а я підірву міст і себе».

Він твердо знав, що шансів вижити у нього не буде. Він розумів, що сам мусить натиснути ту кнопку, яка обірве його життя. Але він і миті не сумнівався, що зробить це.

Хоча шанс все ще був. Коли вони удвох з товаришем повернулися до мосту і доповіли командирові, що з першого разу підірвати його не вдалося, почули наказ відходити. Тоді й прозвучали останні Слова Віталія: «Саня, відходь, я все зроблю!».

Коли з підривною машинкою він біг до мосту, встиг на мить обернутись і усміхнутися товаришу на прощання.

Цього разу все спрацювало...

А мама все ще намагалася додзвонитися до сина. А міст уже лежав у руїнах. Ворожі танки й техніка зупинили свій марш. Наше командування отримало трохи часу, щоб передислокувати підрозділи й організувати оборону.

Хтозна, скільки тим вибухом вдалося врятувати десятків чи навіть сотень кілометрів нашої землі від рашистської окупації.

Голос Віталія ще звучав у вухах побратима. Його усмішка ще наче залишалася тут, на землі, а душа вже підіймалася до небес.

І тільки мама тепер знає, що в той день вона прилетіла до неї білим голубом і сіла на балконі. Так хотілося вірити, що білий птах несе мир. Та тієї ж ночі їй наснився Віталій, якій усміхався крізь дивне сяйво.

Син продовжує жити

Коли Віталія ховали у рідних Бережанах, усі розуміли, що тіла у труні немає. Той останній вибух був такої сили, що не залишив жодної надії. Та й побратими відверто сказали, що у труні лише земля, на якій загинув Герой.

Але для матері ці болючі слова засвітилися промінчиком надії: якщо тіла ніхто не бачив, то, може...

Тепер Орися Олексіївна думає про одне: коли закінчиться війна, обов’язково поїде до того мосту. І там має знайти хоч щось, що залишилося від її Віталія. Може, хоч усмішку.

Віталій завжди житиме у серцях найближчих людей. Пам’ятають його і в школі та училищі. Всі лише добрим словом згадують життєрадісного усміхненого хлопчину із загостреним почуттям справедливості, обов’язку й порядності.

У Празі тепер є міст імені Віталія Скакуна. У Мукачеві на його честь названо вулицю. Київська міська рада також перейменувала одну з вулиць на вулицю Віталія Скакуна.

Рідні Бережани та польське місто Лешно визнали його почесним громадянином.

А указом Президента України за визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі матрос Віталій Скакун удостоєний звання

Героя України із врученням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

І, може, його душа білим голубом ще й досі літає над нами, закликаючи в Україну мир.

Тернопільська область.

Фото з відкритих джерел.