Рік і два місяці він захищав нас із вами, але уламок від снаряду змусив його серце зупинитися.
Остап Бринський після закінчення гімназії в Івано-Франківську вступив до Києво-Могилянської академії. Працював у благодійному фонді «Пацієнти України». Колеги говорять про нього як про фахового аналітика, дуже врівноважену, відповідальну, а ще добру і завжди позитивну людину.
Дружина Остапа, Младена Качурець, каже, що її чоловік сам вирішив стати на захист України. Це було його свідоме рішення. «Він любив жити, вмів навіть у буденних дрібничках помічати щось смішне, іронічне, прекрасне. Моя найміцніша опора, моє джерело креативу і спокою. Соломійчин (донька подружжя. — Ред.) partner in crime, який вигадував найкращі розваги для неї та огортав нас усіх своїм теплом і внутрішнім світлом. Він не був народжений для війни. Ніхто з нас не був. Але це було його свідоме рішення піти у військо. Його любов до нас, до людей, до життя не могли тримати його осторонь», — написала вона на своїй сторінці у Фейсбуці.
Правозахисниця та продюсерка документальних фільмів Оксана Іванців, яка добре знала Остапа, була приголомшена смертю воїна. «Остап мав читати вірші, дуркувати, іронізувати. Остап мав постаріти і бути дідом, в якого завжди купа небилиць та історій для онуків і правнуків. Остап не мав померти молодим, бо хто тоді розповідатиме дітям всілякі бувальщини? Це ж точно мав бути Остап!» — додала вона.
Інші знайомі також відзначають його неймовірний оптимізм, жагу до життя і великий патріотизм та щирість. І я це дуже розумію, бо знаю батька Остапа, відомого художника Богдана Бринського, щирого патріота, у родоводі якого є багато осіб, яким «боліла Україна». Дід Богдана знав п’ять мов і був війтом у рідному селі Долина. А рід Бринських, що віддавна проживає в цьому мальовничому селі над Дністром, як не дивно, має козацьке коріння. Заснував його Северин Бринський, котрий воював у загоні Кармелюка, але згодом, так сталося, перебрався на Галичину. Рідний брат прадіда Остапа Василь Бринський у роки німецької окупації був членом окружного проводу ОУН, заступником військового референта УПА Станіславської округи, а дід два роки відсидів у тюрмі за те, що організував у селі Гринівцях оборону церкви, яку більшовики хотіли вночі зруйнувати. Тож історія роду не могла не позначитися на світогляді й братів Остапа та Тараса Бринських (на знімку брати з батьком Богданом). До речі, Тарас також нині захищає батьківщину від російської орди.
Батько розповів, що намагався відмовити хоча б одного із синів-воїнів залишатися в тилу, але Остап йому відповів: «А що ти хотів, ти ж нас такими виховав». І це правда.
Під час Революції Гідності Остап теж був на барикадах. А коли розпочалася війна 2014 року, поривався на фронт, ходив кілька разів до військкомату, але тоді його не взяли, каже батько Героя. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Остап не зміг стояти осторонь. У Франківську, куди в перші дні березня родина Бринських виїхала з Києва, він одразу записався до тероборони, а згодом добровольцем вирушив на фронт. Спочатку боєць Державної прикордонної служби Остап Бринський та його побратими стояли на варті українського кордону на півночі, там, де рашистські окупанти вчиняли геноцид, вбивства, звірства та злочини проти українців, а згодом потрапив на схід, а точніше — в Бахмут, одну з найгарячіших точок на фронті.
Перебуваючи в короткій відпустці, Остап теж не полишав побратимів, він переганяв машини і тоді ж дав інтерв’ю польському радіо. У ньому боєць зазначає, найважче — це незнання, коли нарешті настане наша Перемога. Але коли відчувається емпатія, бажання допомогти — це найбільше надихає на передових позиціях. І так само надихає бажання зустрітися з рідними, очікування цієї зустрічі тримає жагу до життя.
Побратим Юрій, з яким Остап познайомився понад рік тому на навчаннях і потім уже фактично йшли дорогами війни пліч-о-пліч, зокрема й двічі у найскладнішій точці — під Бахмутом, також згадує Остапа як дуже позитивну людину. Попри війну, розповів «Голосу України» Юрій, він залишався великим оптимістом, тим самим підбадьорюючи й інших. «Він той, хто першим приходив на допомогу. Якось під шаленим обстрілом ми виносили трьохсотого з іншої бригади. Сил не вистачало, і тоді відгукнувся Остап. За шість тяжких годин хлопця таки вдалося доправити в безпечне місце і врятувати життя». Юрій каже, що Остап попри складну ситуацію примудрявся багато читати. А ще він любив реп і весь час його наспівував. Інколи це було під звуки канонади. Може, тим він навіть відволікав ворога, жартує побратим. А от розмови з донькою — то була його розрада. Спілкуватися вони могли стільки, скільки дозволяла ситуація, згадує Юрій. Загалом родинні зв’язки мали для воїна велике значення. Багато розповідав про батька — відомого художника, про розумницю й красуню дружину.
До речі, Младена залишила побратимам «Старлінк», який свого часу доправила на передову чоловікові. Тут продовжує служити їм і пікап, який також передали воякам друзі та знайомі Остапа з Франківська (на знімку — під час передачі). Ось така пам’ять. Юрій каже, коли потрапить на ротацію, дуже хоче зустрітися з Младеною, щоб подякувати їй за все.
На жаль, зустрітися з близькими Остапу більше не вдалося. Тож хай світлою буде пам’ять про нього.
Фото надано родиною Бринських.
